Поки Тализін був живий, Серпіліну не спадало на думку запитати його: що було з ним тоді, в сорок першому році? Чи був він у чомусь винен і як сам дивиться на це? А тепер, коли він помер, захотілося спитати.
Та що він міг би на це відповісти — вже ніколи не дізнаєшся…
Генерала Миронова на командному пункті корпусу не застали. Він виїхав у одну з дивізій разом з членом Військової ради армії і мав от-от повернутись.
— Коли скоро буде, зачекаємо, — сказав Серпілін.
Начальник оперативного відділу доповів обстановку.
Мироновський корпус також пробився передовими загонами на Дніпро й тепер ішов до нього основними силами.
— А самі до завтра тут сидітимете? — спитав Серпілін, окинувши поглядом довгий барак, що стояв просто при дорозі, — в ньому розташувався командний пункт корпусу. Тут були торфорозробки, і барак, мабуть, правив раніше за гуртожиток.
Начальник оперативного відділу відповів, що новий командний пункт підготовлено за сім кілометрів звідси, за Рестою, чекають повернення командира корпусу, щоб дістати «добро» на переміщення.
— Ну це ще сяк-так, — сказав Серпілін. — А то вибрали під командний пункт якусь халупу. Взимку воно б ще байдуже, а то влітку, — кращого місця не знайшли? Як у вас зв’язок з армією?
— Усе гаразд. О шістнадцятій доповідали генералові Бойку обстановку.
— От і я з ним поговорю, поки Миронов не повернувся. — Серпілін пішов слідом за начальником оперативного відділу.
Барак усередині мав кращий вигляд, ніж зовні. Та коли Серпілін сів на лавку і стомлено притулився до засипної стіни барака, там за дошками зашурхотіла і посипалась земля.
— Григорію Герасимовичу, — сказав Серпілін, коли його з’єднали з Бойком, — обстановка в Кирпичникова і Миронова мені відома. Доповідай, як у Вороніна.
Бойко доповідав обстановку на лівому фланзі, а Серпілін сидів, як і перше, прихилившись до стіни, і відчував біль у ключиці. «Біс її знає, не боліла, не боліла, а сьогодні раптом заболіла. Від їзди, чи що?»
Вислухавши обстановку і спитавши, як підтягують уперед артилерію, Серпілін сказав:
— Запитання всі. Тепер слухай мене…
Та Бойко перервав його:
— Дозвольте спершу доповісти — командуючий фронтом знову дзвонив від сусіда зліва о п’ятнадцятій десять. Наказав, як тільки вас знайду, зв’язати з вами.
— Чекатиму тут, — сказав Серпілін. — А тепер слухай мене. Від Кирпичникова вже знаєш, що сталося?
— Знаю, — сказав Бойко. — Про Земськова вже віддав наказ.
— Що віддав — добре, — схвалив Серпілін, — а от другий наказ негайно готувати треба. Дай заголовок «Про заходи охорони в період переслідування противника» й суворо нагадай: не знижуючи вимог до швидкості просування, залишаємо в силі всі вимоги щодо розвідки та охорони. Щоб такого руху на відчай душі, як Тализін, ніхто більше собі не дозволяв. До кінця дня розішлемо наказ, а поки що від мого імені — усної — Тализін сам винен, — сказав Бойко. — Скільки разів попереджали!
У голосі його прозвучала непримиренність. Свого часу, після боїв на Слюдянці, він пропонував усунути Тализіна від командування дивізією.
Серпілін скривився:
— Усе так, Григорію Герасимовичу, але тягти його з того світу не будемо. Висновки висновками, вони будуть у наказі, а сформулюємо як належить, що загинув смертю хоробрих. Я наказав його прах до штабу тилу вивезти. Вибери хвилину, подзвони начальникові тилу.
— Зараз зв’яжуся, — відповів Бойко. І раптом радісно сказав: — Кирпичников щойно доповів: понтонно-мостовий батальйон уже на Дніпрі, приступив до наведення першого мосту.
— Чудово, — сказав Серпілін і стурбовано додав: — Подзвони до авіаторів, постав завдання прикрити цю переправу, як ніщо інше. І зеніток туди підкинь! Це нам тепер найважливіше! Цю переправу і для інших корпусів використаємо.
— Зрозуміло, — підтвердив Бойко. — Якщо у вас все, зв’язуватиму вас з командуючим фронтом.
— І просто з ходу доповідай йому про міст, щоб мене про це вже не питав! — Серпілін поклав трубку, згадав, що не обідав, але обідати вже не хотілось.
У барак ввійшли командир корпусу Миронов і Захаров, обидва заляпані грязюкою.
— Де це вас так? Чи машину самі штовхали?
Захаров розсміявся:
— Ішли, там у нього до спостережного пункту дивізії — торфовище, стежка вузенька, а німець міну гухнув.
Як увійшла в болото — аж хлюпнула! Осколками не зачепила, а багнюкою — з голови до ніг!