— «Хлюпнула», — сердито повторив Серпілін. — Тализіна півтори години тому на шляху, біля Веденєєвки, прямим влучанням так хлюпнуло, — все, що залишилось, у плащ-палатку ув’язали! «Хлюпнула»… — ще сердитіше передражнив він Захарова і, обернувшись до Миронова, повторив те, що вже казав Бойку про додержання правил охорони під час переслідування німців.
Потім спитав Захарова:
— Як у дивізії?
— Між передовими частинами й основними силами, не доходячи до Дніпра, ще тиняються групи німців із танками та бронетранспортерами. Але із СП уже бачили Дніпро своїми очима, за чотири кілометри.
— Якщо дозволите, товаришу командуючий, — сказав Миронов, — я зараз при вас іншим командирам дивізій подзвоню, заслухаю їхні повідомлення… Чи самі хочете заслухати?
— Чого ж я буду через вашу голову… Обстановка не вимагає. А ми поки що з членом Військової ради вийдемо повітрям подихаємо!
Коли вийшли, Захаров став розпитувати про подробиці загибелі Тализіна.
— Сам не був присутній, тільки наслідки бачив. — Серпілін поглянув у вічі Захарову. — Не знаєш, як це буває? Убитий — значить убитий! — І смикнув Захарова за рукав гімнастерки: — Почисть!
— Чекав, коли підсохне. Зараз почищу.
Захаров пішов до свого віліса. А Серпілін, провівши його очима, знову тривожно подумав про ту міну в торфовому болоті! «Хлюпнула…» І невдоволено потягнув носом:
— Дідько його знає, Миронова, влаштував собі КП посеред болота! Літо одне на всіх. У Кирпичникова глицею пахне, а в цього — гнилизною.
Він озирнувся й поманив до себе Синцова, що стояв, як завжди, напоготові, не дуже близько і не дуже далеко, за десять кроків.
— Слухаю вас, товаришу командуючий.
— По-моєму, у нас з тобою там ще чай у термосі залишився? їсти не хочеться, а попити треба. Принеси.
Синцов приніс із віліса термос. Лівою рукою в рукавичці притис його до тіла, відкрутив кришку, витяг корок, перехопив термос у праву руку, а кришку, знову ж таки вправно, притис до тіла лівою рукою і, наливши в неї чаю, подав Серпіліну. Зробив усе це хутко, та Серпілін уже не вперше відчував незручність — чи то хотілося допомогти, чи то зробити самому.
Він випив кілька ковтків уже трохи охололого чаю, простяг порожню кришку Синцову і, поки той ішов назад до віліса, подумав про нього: «Ад’ютант є ад’ютант. Хоч, коли брав, обіцяв, що на денщика не перетворюватиму, а на практиці без «принеси, подай» не обходиться. Все-таки, коли брав, достатньо не зважив на його каліцтво. Сам того не хочеш, а ставиш себе з ним у незручне становище».
Захаров повернувся почищений, навіть чоботи блищали.
— Тепер інша річ, — усміхнувся Серпілін. — Як новенький! Ти куди звідси?
— Додому. Хочу викликати до себе тиловиків, перевірити, як з подачею боєприпасів. Сьогодні цим питанням ще не займався. А ти?
— Зачекаю тут. Батюк наказав чекати його дзвінка.
А після цього по дорозі додому заїду до рухомої групи — вона в лісі, на схід від Замошшя, — Серпілін подивився на годинника, — вже зосередилась. — І, взявши Захарова під руку, ще далі відійшов з ним убік і спитав: — Костянтине Прокоповичу, яка в тебе думка про Миронова складається?
Ти й першого дня в нього був, і сьогодні. Чи правильно ми зробили, що після перших невдач не усунули його?
— Гадаю, правильно, — сказав Захаров. — Якось він першого дня надто ідеально підійшов: вважав, що коли все так добре розписано — стільки залпів туди, стільки залпів сюди, — то все само собою й зробиться. І коли загруз у заплаві, розгубився. А тепер у нього вже матеріалістичний погляд на речі: на план надійся, але й сам пильнуй!
— А як з підлеглими? — спитав Серпілін. — Чи досить вимогливий?
— Вимагати вимагає, але тон професорський.
— Тон ще нічого, — сказав Серпілін. — А що першого дня, як ти висловлюєшся, «надто ідеально підійшов» і вважав, що все піде, як за розкладом, — оце мене в ньому налякало…
— Ти сам професор, тобі видніше, — всміхнувся Захаров.
— Це коли було! — сказав Серпілін. — А за нього боявся: тільки на третьому році війни з академії на фронт випросився…
З барака вийшов командир корпусу й попрямував до них.
— Товаришу командуючий, можу доповісти останню обстановку…
Обличчя Миронова з запалими щоками, з щіточкою вусів над тонкими, неусмішливими губами й раніше здавалося худим. А зараз комір генеральського кітеля так одстав від шиї, що здавалося: кітель з чужого плеча. «Ох і дісталося за ці дні професорові! Скільки ж це йому років? Пригадується, молодший за мене…»
Миронов усе ще стояв, чекаючи відповіді. І Серпілін раптом помітив у нього сліди від дужок пенсне. Відтоді, як Миронов прийшов із своїм корпусом в армію, за всі три тижні жодного разу не бачив його в пенсне. Виходить, раніше носив, а тепер не носить. Чому? Професорського вигляду не хоче мати, чи що?