— Доповідайте, Віталію Вікторовичу.
— Краще б на карті.
— Ходімо, — сказав Серпілін. — Надто вже КП у вас непривабливий. І хто його вибирав!
Вони ввійшли в барак. Миронов, стоячи над картою, підняв гостро заструганий олівець кінцем угору й затримав його в повітрі так, наче хотів привернути загальну увагу до того, що зараз говоритиме й показуватиме. І цим одразу нагадав Серпіліну того колишнього Миронова, молодшого ад’юнкта академії, який подавав надії. Він читав їм, слухачам, лекції з історії воєнного мистецтва.
Волосся він ще тоді, у двадцять дев’ятому, носив на прямий проділ, під Шапошникова. І нещодавно випущена книжка Шапошникова про Генеральний штаб — «Мозок армії» — була його євангелієм.
— Обстановка по сто сорок третій дивізії… — почав Миронов і націлився олівцем на карту.
Та в цю мить затріскотів телефон, і Прокудін подав Серпіліну трубку з таким обличчям, що не лишилося сумніву, хто дзвонить.
Почувши звертання на ім’я та по батькові й запитання: «Як себе почуваєш?» — Серпілін відповів також на ім’я та по батькові.
— Дякую, Іване Капітоновичу, почуваю себе добре.
— А я на твоєму місці якраз почував би себе погано, — сказав у трубку Батюк. — Твій сусід ліворуч на шістнадцяту годину вийшов ближче за тебе до Могильова!
— Вживаю всіх заходів, щоб протягом завтрашнього дня бути в Могильові, — сказав Серпілін.
— Доповідай, які заходи.
Серпілін доповів. Батюк там, у себе, дивлячись на карту, двічі уточнив становище. Потім запитав:
— Що міст розпочали будувати, вже чув від твого начальника штабу. А коли буде готовий, хотів би почути від тебе самого.
— Сподіваюся не пізніше двадцять другої години доповісти, що міст готовий.
— Так і запишемо. — В голосі Батюка почулося прояснення — «барометр пішов угору», як висловлювався в таких випадках Бойко.
— Товаришу командуючий, — сказав Серпілін, — доповідаю: просуваючись у похідних порядках своєї дивізії, загинув смертю хоробрих…
Але Батюк перебив:
— Що загинув смертю хоробрих, уже зрозумів з усіх повідомлень. А чому і як — поки що не з’ясував. Бомблять вас, чи що? Тоді чому не доповідаєш?
Серпілін пояснив, чому і як, і додав, що вжито заходів на майбутнє. Наказ по армії за ніч буде доведено аж до командирів полків.
— Наказу по армії мало з такого приводу. Що це вам, розумієш, сорок перший чи сорок другий рік?! Наказом по фронту віддамо і тобі в ньому зауважимо! А тепер слухай останню новину: твій сусід праворуч перейшов до переслідування — німець перед ним відходить, а йому доганяти німця немає чим! На дев’яту ранку, як тільки в тебе Кирпичников основними силами перейде за Дніпро, наказую: взяти в нього сто другу дивізію й передати її твоєму сусідові праворуч. А з тебе вистачить і того, що залишиться, — мабуть, чекаючи від Серпіліна спроби заперечити, додав Батюк: Та Серпілін не заперечив — вважав, що все правильно, хоч віддавати дивізію — невелика радість.
— Буде виконано. Рівно на дев’яту годину передамо дивізію.
— Тільки гляди не розкуркуль її перед тим, — сказав Батюк. — А то іноді в такому вигляді сусідові передають, що й приймати нічого! Все, що оце зараз, на сімнадцяту годину, при ній є, щоб при ній і було! Попереджаю.
— А чому ви мене попереджаєте, товаришу командуючий? Совісті поки що не втрачав. Чи вийшов у вас із довіри?
— Кинь це, — сердито сказав Батюк. — Коли б вийшов з довіри, я не так з тобою розмовляв би. Де б я не був, особисто мені доповіси, як тільки міст наведете. І не просто наведете, а першу колону техніки по ньому пропустите. Тоді, значить, справді навели. А то… — хотів сказати щось іще, та, певно, стримався. — У мене все…
Серпілін поклав трубку. Стомлено потер обличчя руками й знову взяв трубку, наказавши з’єднати себе з Кирпичниковим. І, чекаючи, поки з’єднають, усміхнувся до Захарова.
— Навіщо дражниш? — тихо спитав Захаров, озирнувшись на Миронова, який під час розмови з командуючим фронтом делікатно відійшов убік.
— Не дражню. — Серпілін перестав усміхатись. — Навпаки, набагато глибше шаную, ніж раніше. Але нехай не забуває, що я командарм, і мені про порядність нагадувати не треба. Нехай нагадує тим, кому треба, якщо в нього є такі…
— Усе воно так, — сказав Захаров. — Та не хотілося б, щоб взаємини зіпсував.
— Будемо добре воювати — не зіпсуємо. А провалимо справу — про які взаємини мова? — сказав Серпілін і, почувши в трубці голос Кирпичникова, почав пояснювати йому про дивізію, яку — нічого не вдієш — доведеться віддати сусідові!