— Так точно, зрозумів, товаришу командуючий, — відповів Галчонок. — Виконаємо завдання повністю.
— Що зрозуміли — добре, а тепер я вам дещо додам, — сказав Серпілін. — Загальна обстановка — прорив сусідніх фронтів у глиб Білорусії — полегшує наше завдання. Німці навряд чи намагатимуться деблокувати Могильов. Мабуть, навпаки, докладуть усіх зусиль, щоб вирватися з нього. На всякий випадок подбайте, щоб прикритись і з заходу, але основна ваша увага — на схід, обличчям до Могильова! Пам’ятайте, що пильнуватимемо за вами з повітря. І пильнуватимемо, й допоможемо, якщо треба! За Дніпром до вас приєднається авіатор зі своєю рацією. Буде йти з вами, а тримати зв’язок із своїми. Так що ввійдете в прорив з усіма вигодами, але це не означає, що не треба працювати. Завдання попереду серйозне, опір — також. До нього, сподіваюся, готові. А від зайвих труднощів звільнимо.
Запитань більше не було. Серпілін уже чув краєм вуха, як там, за брезентом намету, збираються люди.
— Якщо командирів зібрано — нехай заходять.
Так і не перевчився — вже другий рік треба називати офіцерами, але значно частіше говорив по-старому — командири.
Галчонок вийшов, скомандував: «Заходити!» — і намет заповнили офіцери.
— Довго говорити не збирався, та коли приготували лави, сідайте. — Серпілін, зачекавши, поки посідали, взяв зі столу наказ і подав його Галчонкові. — Товариші командири, у вашій присутності вручаю наказ на наступні дії командирові ордена Червоного Прапора, ордена Олександра Невського гвардійської Карачевської танкової бригади полковникові Галчонку, якому довірено очолити вашу рухому групу. Завдання армії: визволити Могильов. Коротко ваше завдання: з того берега Дніпра, з уже захопленого плацдарму трудом і кров’ю інших, уранці ввійти в прорив і на середину дня перерізати Мінське та Бобруйське шосе, закривши противникові вихід з Могильова. До сьогодні воювали інші. А вас ми берегли для цього удару. Чекаємо від вас, що не випустите з Могильова жодного танка, жодного «фердинанда», жодної машини, жодної гармати. Нічого й нікого! Хто з вас від перших днів війни воює? Підніміть руки. — Майже третина офіцерів піднесла руки. — Це добре. І добре, що живі залишились; німці на інше розраховували. Від вас і ваших товаришів завтра вимагається тільки одне: зробити тут, під Могильовом, німцям сорок перший рік навпаки! І не просто навпаки, а ще крутіше! Ви через сорок перший рік пройшли — і живі, і не в полоні, і я теж, як і ви. А німці нехай завтра від вас такий сорок перший рік одержать, щоб, хто не мертвий, той у полоні, а хто не в полоні, той мертвий! Зрозуміло чи щось іще пояснити?
— Не треба, товаришу командуючий!
— Командир самохідного артилерійського полку підполковник Гусєв, так? — Серпіліну закарбувалось у пам’яті це прізвище, ще коли підполковник відрекомендувався. — Де починали воювати, товаришу Гусєв?
— Під Перемишлем, товаришу командуючий.
— А я тут, під Могильовом. І тут же, під Могильовом, познайомився тоді з вашим однофамільцем, теж артилеристом, капітаном Гусєвим, який вийшов сюди з-під Бреста з боями, з останньою гарматою свого дивізіону. І загинув тут. І останні п’ять солдатів його в землю опустили. І до мене прийшли, щоб далі воювати…
Серпілін зупинився й, проковтнувши клубок, що стояв у горлі, дивлячись в обличчя людей, які майже всі були набагато молодші за нього, сказав несподіваним для них тихим голосом:
— Сам навіть не знаю, навіщо згадав. Вам і так усе ясно. Та коли вже спало на пам’ять — де подінеш? Бажаю вам успіху в завтрашньому бою.
— Товаришу командуючий, — сказав Галчонок, — від імені особового складу бригади й доданих їй частин обіцяю: виконаємо присягу до кінця!
Нічого більше не сказав, і це сподобалося Серпіліну.
Коли надто багато сил витрачають на обіцянки — надто мало залишають на виконання.
Відпустивши офіцерів на перекур, Галчонок вийшов провести Серпіліна.
— Може, затримаєтеся, товаришу командуючий, покуштуєте в танкістів хліба-солі?
— Дякую. Покуштуємо, коли завдання виконаєте!
— Тепер доведеться пообідати в них десь за Могильовом, — уже в дорозі сказав Серпілін Синцову. — Коли пообіцяв — брехати незручно. Буває, звичайно, й інший погляд у нашого брата, що тільки підлеглі нам брехати не мають права, а ми їм маємо! Як був до війни журналістом, не помічав цього за людьми? — І, не чекаючи відповіді, спитав у Синцова про те, про що вже не раз думав: — Що, коли, закінчивши операцію, підберемо на твоє місце іншого, а тебе — на стару стезю, до нашої армійської газети?