А почав не з Миронова, а з Кирпичникова — і тому, що той, як і раніше, йшов швидше за всіх і міг перший вирватися до Друті, і тому, що уявляв собі настрій цього молодого й честолюбного командира корпусу, який першим завоював плацдарм за Дніпром, першим навів міст і пропустив через себе рухому групу, що відрізала Могильов. Усе це його успіхи, їх у нього не відбереш! Але загальний хід подій і загальна користь невблаганно вимагали спочатку забрати саме в цього командира корпусу, який діяв найкраще, одну дивізію для сусідньої армії, а потім змусили, не повертаючи в обхід Могильова, без перепочинку штовхати його корпус уперед, на захід. І якщо дивитися по карті, виходило, що він начебто вже непричетний до визволення Могильова, хоч напочатку зіграв у цьому першу скрипку!
Серпілін відчував не лише необхідність, а й особисту потребу побувати в Кирпичникова, переконати його, що тепер нам найважливіше форсувати Друть і, не спиняючись, іти до Березіни, — Могильов у нас і так у кишені!
Німець, котрий у Могильові, тепер не втече, а ось той, що просто перед ним, Кирпичниковим, може втекти. І якщо корпус сьогодні, на хвості в німця, вийде до Друті, то Кирпичников знову зробить цим основне діло, як зробив його два дні тому, коли перший вийшов до Дніпра.
Що наказано, Кирпичников і так виконає! Але треба, щоб він до кінця зрозумів свою роль в операції: як був, так і лишається на головкому напрямі. Так і є, коли не думати, що кінчаємо війну в Могильові.
Ми на цьому не кінчаємо воювати, а якраз починаємо!
Саме так і висловився Серпілін, коли говорив з Кирпичниковим. Була в цій розмові, як і потім з Мироновим, ще одна тонкість. Запроваджене як правило після Курської дуги найменування частин за назвами міст, які вони визволяли, задовольняло законне бажання слави. Але тут була й своя складність. Оперативне мистецтво, яке зросло за час війни, здебільшого вимагало не брати міст у лоб, а обходити, оточувати, змушувати німця кидати їх.
І часом виходило, що саме той, хто відіграв основну роль — змусив німця квапливо кинути місто, — не потрапляв до наказу. А діставали найменування лише ті, що перші ввірвалися!
Формулювання: «Такі-то при сприянні таких-то…» — теж не завжди відповідало мірі зусиль. Бувало й так, що «сприяючі» виконували якраз найважчу роботу війни.
Правда й інше: на війні сьогодні — одному насіння, другому коріння, а завтра — навпаки! Та це не кожного втішить. І добре, що ці накази з найменуванням частин тепер дедалі докладніше опрацьовувались, якнайточнішо узгоджувалися з дійсним ходом справ і мірою праці.
Звичайно, в свідомості жителів — їхній визволитель той, кого першого зустріли! Та на війні добре знають, як часто бувають у міста й інші визволителі, які навіть не заходили до нього, навіть ні вулиць, ні околиць його не бачили, а без їхніх зусиль воно ніколи б не було визволене!
Серпілін не раз думав про це, інколи знаходячи в наказах похибки, а інколи радіючи з їх справедливості. Все це він виклав Кирпичникову, вже віддавши всі розпорядження, перед від’їздом, за склянкою чаю. Не хотів відкривати торгівлі, прямо обіцяти, що будуть твої дивізії могильовськими, хоч ти й опинився далеко від Могильова. Але міркування своє Кирпичникову висловив. І, тільки висловивши, відчув, як це до речі.
З Мироновим щодо цього було простіше. Менше було в ньому того честолюбного вогню, яким горів Кирпичников. І взагалі менше, ніж потрібно. Воював Миронов сумлінно, виконував накази беззастережно, з ним було простіше, ніж з Кирпичниковим. Та простіше — ще не завжди краще! Якщо будеш сам собі вважати, що з ким простіше, з тим і краще, — прогавиш… У Миронова при всіх його знаннях і сумлінності ретельність — лише на довжину одержаного наказу. А від Кирпичникова, при всіх його вадах, можна сподіватися, що, дійшовши до кінця наказу, не зупиниться, на свій риск піде далі.
Пробувши до полудня в корпусах Кирпичникова й Миронова і залишивши там командуючого артилерією армії довершувати розпочате, прискорювати просування артилерії до Березіни, Серпілін повернувся на південь і їхав тепер тим шляхом, яким ішла вчора, в обхід Могильова, рухома група армії.
Буває так, що, як командарм, відповідаючи за все, разом з тим за якусь частину цілого почував на собі подвійну відповідальність. Так було для Серпіліна і з цією рухомою групою. Він сам, на свій риск, наполіг створити її за незвичайно короткий час, уже в розпалі бою відкинувши побоювання, що вона не досить потужна своїм складом, — коли б чого не сталося! Сформував так, що на ділі, а не на папері була рухомою — вся до одного солдата — на колесах і гусеницях. Вірив, що в таких випадках — великий, як ломака, а дурний, як собака, малий червінчик, та дорогий! Сам учора вранці приїхав на плацдарм ввести її в прорив, ревно стежив за кожним її кроком, а тепер хотів особисто впевнитись, як виконано накази, які віддав учора ввечері, одержавши донесення про те, що німці намагаються прорватись.