— Усе точно, товаришу командуючий!
— Тоді покажи на місцевості. Їхати було недалеко, до узлісся. Ліс кінчався, переходив у відкрите поле, на якому розігрався вчора ввечері бій з німцями. Сліди бою було видно. Оглядаючи поле, Серпілін налічив на ньому тринадцять підбитих німецьких танків і самохідок.
— А скільки німці у вас вивели з ладу?
— Сім машин, — сказав Гусєв. — П’ять безповоротно, а дві закінчуємо ремонтувати.
Серпілін згадав, як, проїжджаючи лісом, почув стукіт молота по залізу. Самохідники клепали розірвані гусениці.
— Учора попрацювали добре, — сказав Серпілін. — А сьогодні становище ваше ще міцніше. За спиною он яка сила! — Він кивнув на Артем’єва. — Але потрібна пильна увага. На лаврах не спочивати.
— Зовсім ні. Сам не знаю, як заснув, товаришу командуючий. Винен! — зніяковілий Гусєв сприйняв слова «пильна» і «спочивати» на свій особистий рахунок.
— Що поспав, навпаки, правильно. Тим паче після поранення. Я не про це, а про дальше спостереження за противником.
Коли повернулись на роздоріжжя, Артем’єв попросив дозволу супроводити Серпіліна до танкістів, але Серпілін не дозволив, сказав: «Залишся».
Галчонок, зустрівши Серпіліна, доповів про втрати, завдані противникові, про свої втрати, тепер уже відчутні, й підтвердив, що зв’язок і взаємодія з командиром сто одинадцятої стрілецької дивізії налагоджені й на випадок подальших дій усе особисто погоджено.
Наприкінці доповів, що правофланговий батальйон доданого йому стрілецького полку перебуває на південь від шосе Бобруйськ — Могильов, у ліктьовому зв’язку з тисяча сорок четвертим стрілецьким полком сусідньої армії. Тепер кільце навколо Могильова повне.
— Домовилися з сусідом, що стик з ним не лише він, а й ми страхуємо. У нас все-таки коробочки, — сказав Галчонок про свої танки.
За ранок він просунув свої танки й піхоту, і поле вчорашнього бою залишилось у нього позаду. Картина поразки німців і тут була майже та сама, що й на шосе Могильов — Мінськ. Тільки підбитих німецьких танків і самохідок, розкиданих на ширшому просторі, ніж там, не видно було всіх одразу.
— В них, у самому Могильові, вважаємо до двох дивізій, — сказав Серпілін, — одна з них танкова. Крім того, кілька самохідних дивізіонів та інші додані частини.
Що, коли всією цією силою на тебе натиснуть? — для перевірки запитав Серпілін, хоч знав — усією силою німці вже не наваляться: дуже загрузли там, у Могильові.
Галчонок пояснив, що частину танків зарито на позиціях, зручних для ведення вогню, а частина стоїть за лісом, у резерві. Піхота окопується попереду, понад узліссям. Полкові гармати стоять на прямій наводці, а від артилерійського стодвадцятидвохміліметрового полку сидить попереду спостерігач, який зранку вже робив пристрілку по можливих напрямах руху німців.
— Шосе замінували?
— Замінували, товаришу командуючий. Не на передньому краї, а вглибині. Якщо підуть просто по шосе — спершу пропустимо, а потім, коли на міни наскочать, відкриємо вогонь із засідок, з двох боків. У борти битимемо.
Вислухавши все це, Серпілін поїхав лісом, через який петляла від дерева до дерева ледь наїжджена колія.
Три роки тому він їздив цими самими місцями, не вілісом, а конем, — машини, як командир полку, тоді не мав. Бої точилися далі на захід, на Березіні, а їхній дивізії було наказано заздалегідь зайняти оборону навколо Могильова. І вони разом з покійним командиром дивізії Зайчиковим вибирали тут позиції…
Колія вивела до спостережного пункту Галчонка. Між дерев почався спершу мілкий, а далі глибший хід сполучення, яким вийшли на узлісся, до окопу, прикритого дрібним чагарником. Так його й викопали, щоб прикрився цим чагарником. Усе зробили грамотно. Розсунувши кущі, Серпілін оглянув перед себе довге, на дві версти поле, що колосилося тоді житом, а тепер поросло бур’яном, праворуч і ліворуч від нього під кутом сходились до Могильова Бобруйське шосе й залізниця. І коли побачив, як щось темніє вдалині, мабуть, зруйнована будка обхідника, а ще далі до Могильова височить башта елеватора, — спогади з такою силою заволоділи ним, що у відповідь на якесь пояснення, зроблене Галчонком, сказав:
— Стривай… — і ще довго мовчки стояв у окопі.
Справи йшли добре, а в душі переверталося щось важке, ніби все не дожите, не додумане тоді, в сорок першому році, доживало своє життя тепер…