Узявши з рук Синцова бінокль і навівши його на елеватор, він побачив пробоїни від снарядів; вони були вже тоді, в сорок першому, в перший день бою. Артилеристи влаштували на елеваторі спостережний пункт і, незважаючи на прямі влучання, так і сиділи там до кінця.
Він перевів бінокль на будку обхідника, від якої залишилась купа цегли, а потім ще далі праворуч — на бугорни там, на гребені пагорба, де вгадувались козирки старих окопів — його тодішніх окопів, а за ними темнів дубовий гай.
Усе було на цьому полі, майже як тоді. Бракувало тільки спалених німецьких танків та бронетранспортерів, що стояли тоді на ньому, їх німці прибрали. «Своє вони завжди прибирають, — із злістю подумав Серпілін. — Наших коробочок, що їх вони спалили в сорок першому, хоч їм і потрібен залізний брухт, за всю війну так і не прибрали. А свої одразу геть з очей! Ніби ми тоді так нічого в них і не спалили!»
І ще чогось не було на цьому полі. Чогось такого, чого вже не повернеш назад. Тебе самого, яким ти був тоді, і тих, хто був з тобою. Може, вони й є десь, та тільки не тут. Хоч і тут є один. Не твій, але той, хто став тоді твоїм.
Картаючи себе останніми днями за те, що взяв Синцова в ад’ютанти, Серпілін тепер радів з того, що ця людина поруч.
— На подивись! — відірвався він од бінокля й віддав Синцову.
Синцов довго дивився в бінокль. Надто довго для ад’ютанта, якому командуючий передав бінокль, щоб теж поглянув. Галчонок докірливо зиркнув на Синцова і, знявши зі своїх широких грудей, простягнув Серпіліну власний бінокль.
Та Серпілін зупинив його. Серпіліну не здавалося, що Синцов занадто довго дивиться туди, в бік Могильова, на це поле.
— Як, упізнав? — спитав він, коли Синцов опустив бінокль.
— Упізнав.
— Та сама позиція, лише в перевернутому вигляді.
Могильов не позаду, а попереду, а німці не ввійти в нього хочуть, а вийти з нього!
— Сьогодні, товаришу командуючий, начебто й вийти не хочуть! Чуємо цілий ранок, як там, у Могильові, бій гримить, а тут у нас тихо, — сказав Галчонок. — Дозвольте запропонувати сніданок? Позавчора обіцяли, якщо виконаємо завдання, покуштувати танкістського хліба-солі.
Серпілін поглянув на годинника.
— Відмовитись не можу, але нашвидку. Я до вас і так протизаконний гак зробив.
Він кивнув у бік канонади, що долинала з Могильова, і обернувся до Синцова:
— Збігай повідом по рації, де перебуваємо і що зараз вирушаєм назад, на КП армії. Повідомиш — повертайся.
Запрошую від імені полковника до сніданку.
Вони підійшли до намету, запона якого була піднята, щоб провівало.
— Ну й меткі ви люди, танкісти, — сказав Серпілін, побачивши, що біля намету до сосни прибито умивальника й на цвяху висить рушник.
Він, засукавши рукава, розстебнув комір гімнастерки, помив руки, обличчя й шию і, хлюпнувши за комір дві пригорщі холодної води, з насолодою відчуваючи, як вона цівкою побігла по хребту, подумав про себе: «Отак воно, живий і здоровий повернувся сюди через три роки, і не з полком, а з армією, з такою силою в руках, про яку тоді й мріяти не смів!»
Про метку вдачу танкістів довелося ще раз згадати, коли ввійшли до намету, — на лавах обабіч столу лежали м’які автомобільні сидіння.
— Трофейні?
Галчонок кивнув.
— Трофеїв багато, товаришу командуючий, тільки немає коли ними займатися. Ішли не затримуючись.
— Нічого. Ви не затримувались, інші затримаються.
І розкуркулять все, що ви не встигли, та ще як свої трофеї вдруге запишуть!
— Суп їстимете, товаришу командуючий? — спитав Галчонок. — Учора сухим пайком видали, а сьогодні суп зварили.
— Для себе чи для всього війська?
— Для всього війська.
— Тоді покуштую, чим військо годують. Але спершу наллємо. Хоч сніданок, а не вечеря, та коли хліб-сіль — зробимо виняток.
— Можна вважати, що вечеряємо, товаришу командуючий, — сказав Галчонок. — Учора провоювали, довелось на ранок одкласти.
— Доповів, де перебуваємо? — запитав Серпілін у Синцова, що спинився біля намету.
— Так точно. Повідомив, що зараз вирушаємо.
— Покривимо душею на п’ятнадцять хвилин, не більше, — мовив Серпілін. І, показавши очима на четвертий прибор, спитав Галчонка — А це для кого?
— Командир стрілецького полку має повернутися.
Поїхав на стик із сусідом, погодити взаємодії, та чомусь затримався.
— А може, він там на радощах, що дві армії з’єднались, як ми з тобою, погоджує? — кивнув на флягу Серпілін.
— Не схоже на нього, товаришу командуючий.
— А на нас схоже? — всміхнувся Серпілін. — Гаразд, більше копи лиха не буде, налий по півсклянки! — І, обернувшись до Синцова, кивнув — Сідай.