— Я так не думаю.
— А коли не думаєте, то не базікайте на такі теми, що від них і без вас три роки душа болить. І болітиме до останнього дня війни. Або хоч тримайтеся від них подалі, доки обстановка дозволяє.
Її вразило не те, що він урвав її й сказав «не базікайте», а ці останні слова — про обстановку. Вона почула в них незаслужений докір собі, що вона зараз тут, у Архангельському, а не на фронті.
— До вашого відома, — сказала вона зло й спокійно, — я тиждень тому пройшла медичну комісію й написала рапорт: прошу відправити мене знову в армійський госпіталь. Ще якісь запитання є?
— Пробачте. — Він відчув глибину її образи. — Може, я висловився по-дурному, але й ви мої слова теж не так уже й розумно сприйняли. Як ви могли подумати, що я вам, жінці, кину такий докір? Не знаю, як хто, а я особисто вважаю, що довіку завдячуватиму кожній жінці, котра пішла на фронт. І був би радий обійтися без цього.
Просто хотів сказати вам, щоб намагалися про таке не думати. Це закон війни, не можна весь час про це думати.
— Гаразд, — сказала вона, повіривши, що він не відступив перед її образою, а й справді думає так, як сказав, і примирливо поклала руку на його важкий кулак, що лежав на столі. — Не образилась. Зрозуміла, питання вичерпано… І нема чого на мене кулаки стискати!
Він розтулив кулак і всміхнувся.
— Це не на вас. Мабуть, на війну. — І лагідно, іншим голосом додав про те саме, про що говорили перед цим: — От ви про те, що ми женемо їх до вас на стіл. Справді, женемо. Але скільки ж перед кожною операцією сушимо голову, яка вже вона не є — розумна чи дурна, над тим, як зробити, щоб він до вас на стіл не потрапив! Гріш ціна тому, хто ці слова: «Берегти людей», — виголошує тільки задля того, щоб потрясти повітря! їх не промовляти, а закладати в план операції треба! Так у нас, та й у вас, напевне. Хіба у вас за доброго лікаря мають того, хто голосніше за всіх над хворим охкає?
Після цього якось сама собою зайшла мова про те, чому вона стала хірургом. Вона сказала, що тепер, коли давно вже вважає це своїм покликанням, нелегко збагнути, як усе це було напочатку.
— Я дружила з батьками, а наш дім жив медициною.
Мабуть, зіграла роль віра в них, у те, що ці двоє найкращих у світі людей роблять найкраще в світі діло. Та й студенти від нас не виходили. Батько був з тих професорів, до яких вчащають додому…
Він перепинив її, спитав, чи живі ще її батьки? Вона відповіла, що немає, померли обоє, одне за одним, в останній передвоєнний рік. І розповідала далі про себе залюбки, це навіть її саму здивувало.
Коли почала згадувати про свої два роки на фронті, раптом сказала:
— Хоч і розхвасталася тут перед вами, але не думайте, що я людина, в якої все рівнесенько-гладесенько. Це зовсім не так. 6 до чого причепитися. Навіть минулої осені, не сороковому році життя, був роман з одним підполковником, який уже видужував.
— Ну й що, він видужав? — якось незрозуміло, ніби жартуючи, але з серйозним обличчям, спитав Серпілін.
— Видужав.
— А ви? — спитав він так, що вона відчула: ні, не вірить у цей легкий тон, який вона взяла, і розуміє; що їй чомусь треба йому сказати про це.
— Поставила точний діагноз і видужала, — відповіла вона в тому ж легкому тоні, якого не могла позбутись. — Я ж хірург, у мене все має бути просто й ясно.
— Не вірю тому, що ви розповідаєте про себе, — сердито сказав він.
І правильно зробив, що не повірив. Усе це було зовсім не просто, і ніякий вона не хірург у ставленні до самої себе…
Після того як він їй сказав «не вірю тому, що ви розповідаєте про себе», вони довго обоє мовчали. Потім він звернувся до неї:
— Те, про що ви розповіли, було й минулось. Чи не так вас зрозумів?
— Зрозуміли правильно.
— А навіщо розповіли? — строго спитав він.
«А й справді, навіщо?» — знов подумала вона і, розгубившись, спробувала відбутися жартом:
— Таке вже, мабуть, найшло на мене, — розповідаю вам усе підряд, як на сповіді.
— Даремно, — мовив він, — а то ще й я можу розбалакатись. Багато чого зайвого наслухаєтесь.
І перш ніж вона встигла відповісти, що не боїться цього, він підвівся й став прощатись, а вона так і лишилась украй здивована, не розуміючи, що він хотів цим сказати: може, погрожував розповісти у відповідь про щось своє, а може, згадав про те, що стосувалося до неї та її чоловіка, чого не хотів зачіпати.
Зараз, коли вона згадала про це, їй знову стало ніяково і навіть здалося, що він може не прийти до неї сьогодні.
За прочиненим вікном вона раптом почула його кроки на стежці. Вона виглянула, але там нікого не було.