Галчонок налив рівно по півсклянки, не перелив. Як сказано, так і зроблено. Серпілін хотів був сказати, що є подвійна причина випити: і те, що рухома частина виконала завдання, і те, що він сам повернувся туди, де починав війну. Але говорити про це не став. Кожний десь починав війну і пам’ятає свій початок.
Він випив за успіх рухомої групи і, обчистивши круте яйце і вмокнувши його в крупну сіль, закусив. Од випитої горілки захотілось потягтися. А ще краще б лягти під сосною, видивляючись крізь віти в небо і забувши, хто ти і що тобі треба за хвилину робити.
— Щойно привітав командира рухомої групи з виконанням завдання, — сказав Серпілін, коли, спізнившись, з’явився Ільїн. — Сідай! По другій не будемо, а першу, якщо до цього не приймав, прийми.
— Дякую, товаришу командуючий, не п’ю. Обіцянку дав.
— Кому?
— Сам собі.
— Як там, на стику? А ти не доповідай — за столом сидимо. Просто розкажи.
Проте Ільїн, за своєю звичкою, не міг не доповісти.
Доповів і номер дивізії, й номер того полку сусідньої армії, з яким зійшовся, і прізвище та звання командира дивізії й командира полку, і точні координати, — де саме проходить стик, і які заходи спільно вжиті, щоб стик був надійний, оскільки напрям усе-таки танконебезпечний, і як перекрили цю польову дорогу вогнем з двох боків, унакладку.
— Отже, силами двох армій цей путівець обороняєте, — всміхнувся Серпілін. — Тим-то й затримався!
— Не люблю стиків, товаришу командуючий, — сказав Ільїн. — Половина неприємностей на стиках. «Ось вони, молоді командири полків, — подумав Серпілін, із приємністю дивлячись на Ільїна. — Швидко посуває людей війна. Добре, якби довоював і нічим не зачепило. Багатообіцяючий!»
— Уже не пригадую, ти був поранений? — спитав Серпілін Ільїна.
— Жодного разу не був, товаришу командуючий.
— От правильно, оце я й згадав. Щось у тобі таке незвичайне, про що мені казали. Четвертий рік воюєш і жодного разу не поранений. З якого ти року?
— З дев’ятнадцятого, товаришу командуючий, — невдоволено сказав Ільїн.
У душі пишаючись своєю молодістю, він не любив, коли про неї говорили інші, йому здавалося, що це ніби дає підставу для сумніву щодо його воєнної досвідченості.
Здалось і тепер, коли Серпілін, почувши його відповідь, про щось задумався.
Та Серпілін задумався зовсім не про воєнну досвідченість Ільїна. А згадав про свого сина, котрий був старший за Ільїна і, коли б він був живий, йому було б тепер не двадцять п’ять, як Ільїну, а двадцять дев’ять.
— А ви з якого? — спитав він, обернувшись до Галчонка.
Щось заважало йому, щойно дізнавшись про вік Ільїна, запитувати про це саме на «ти» вже немолодого чоловіка.
— З четвертого.
— Де війну почали?
— На Південно-Західному, від кордону, від Володимира-Волинського до Прип’яті відходили з боями, — сказав Галчонок з відтінком гордості: не відступали, а відходили з боями… «Так воно й було», — пригадав Серпілін. Йому довелося чути від тих, хто воював там, на північній ділянці Південно-Західного фронту, що вони до самої Прип’яті відходили тільки за наказом.
— У складі П’ятої армії? — спитав він.
— У П’ятій.
— А родом звідки?
— А тут недалеко, — мотнув головою Галчонок, наче народився десь у цьому лісі. — Сьогодні зведення передавали, що вчора на Мінському напрямі взяли станцію Бобр… Я саме звідти. Між Бобром і Крупками на роз’їзді народився. Батько колійним обхідником був. Там і жили. Спершу на роз’їзді, а потім у Крупках.
— А де тепер батьки? — спитав Серпілін.
— Не знаю. Коли війна почалась, у Крупках залишались…
Галчонок сказав це спокійно, наче не хотів дати волю почуттям, які вже нічому не могли ні зарадити, ні зашкодити. Випустити чи не випустити німців з Могильова — залежало від нього. А чи залишаться живими там, у Крупках, його батько й мати, не залежало.
— Нам же як, — після мовчанки з ноткою самоосуду в голосі мовив Галчонок. — Один рік відпустки не дали, другий — не дали, а на третій — куди путівку одержав, туди і гайнув. Так усе й одкладав. З тридцять шостого року батьків не бачив. Учора, коли через німців ішли, одного хлопця — він розвідникам дорогу показував — узяв до себе в машину. Тринадцять років хлопцеві. Чого тільки від нього не наслухався, що тут німці коїли…
Він зітхнув. Незважаючи на його спокій, відчувалося, що тривога за батька й матір невідступно гризе цього сильного й упевненого в собі чоловіка. Їм на той час принесли по півказанка супу.