І командир дивізії теж вас просить! Там усе: і засоби зв’язку, і видно також… — невпевнено додав Галчонок, усвідомлюючи, що каже неправду і що командуючий розуміє це.
— Діда лисого звідти видно! — заперечив Серпілін. — Танк мені твій не потрібен, у мене свій бронетранспортер є. Якщо драпати почнете й нічого іншого не залишиться, знайду на чому. А якщо драпати не думаєте, куди ж я від такого бою поїду? Окоп у тебе добрячий, наказ обіцяєш виконати, куди ж мені від тебе їхати?
Навіщо? — спитав Серпілін. І додав серйозно й спокійно: — Не можу зараз від тебе поїхати, сам повинен розуміти. Як тільки зламаєш бій на свою користь, одразу поїду. Доробляй без мене!
— Вважаю, впораємося, — сказав Галчонок. — Авіацію викликали й дістали підтвердження.
— Усе правильно, — погодився Серпілін. — Одне неправильно: що суп я не досьорбав, злякався.
— Можна сюди?..
— А ось і почали! — не дослухавши запитання, вигукнув Серпілін.
Високо над їхніми головами просвистіла випущена з німецької танкової гармати болванка і, зачепившись десь ззаду, в лісі, за дерево, заскімлила, ніби там, за спиною, вдарили по якомусь велетенському ксилофону.
Слідом за цією болванкою, вже не над головами, а праворуч, ближче до шосе, почали вибухати осколкові снаряди.
— І тим, і сим гатить, — сказав Серпілін. — А ви коли почнете?
— Як тільки перетнуть, — Галчонок показав на невисоку смужку чи то чагарника, чи то бур’яну на старій межі, — почнемо одразу з усіх видів зброї. А праворуч залишимо їм коридор, нехай втягнуться, дійдуть до наших мін. А як зупиняться, кинджальним вогнем з двох боків.
— Іди командуй, — сказав Серпілін, подумавши: «Подивимось, як ти все це розіграєш, на скільки в тебе нервів вистачить. Справа не проста!»
Галчонок пішов, а Серпілін знову дививсь на німецькі танки й самохідки, що наближалися.
Досі вони маневрували, повзали по місцевості, очікуючи піхоту, боячись, щоб її не одрубали від них вогнем.
А тепер, коли й бронетранспортери, й піхота, що лавами йшла між ними, підтяглись, танки просувалися швидкими короткими ривками, зупинялись, стріляли, робили ривок уперед і знову стріляли.
Спершу здавалося, що основна маса їх прямує просто в лоб, між шосе і залізницею, а тепер вони скупчувалися до Бобруйського шосе, праворуч від спостережного пункту, на якому перебував Серпілін. «Усе-таки близько, — подумав він і ще раз повторив подумки — Близько вже!»
І в цьому подумки сказаному «вже», хоч-не-хоч бриніло почуття страху.
Перебуваючи на війні в різній обстановці і на різних посадах, до чогось звикаєш, а від чогось одвикаєш. І від того, свідком чого ставав зараз Серпілін, він останнім часом усе-таки одвик. Так близько від себе бачити німецькі танки йому не доводилося з Курської дуги. Тоді атака застала його на спостережному пункті дивізії, і він теж не поїхав звідти. Командуючий не шукає для себе небезпеки, це було б безглуздо й шкідливо для справи! Та майже щоденні поїздки у війська допомагають розуміти підлеглих. То тут, то там нагадують тобі самому, що таке небезпека.
Людина, яка не знає або вважає, що вона не знає страху смерті, не може розумно керувати військами. Не відчуваючи страху смерті сама, вона не знатиме, що можна й чого не можна вимагати від підлеглого. А коли наказуєш, треба знати, яке місце має страх при виконанні твого наказу.
Перебільшуючи значення цього страху, мирячись з ним у підлеглому, не вимагатимеш від нього того, що зобов’язаний і можеш вимагати. А применшуючи, вимагатимеш зайвого, нездійсненного і, отже, марного.
Приблизно такий вигляд мали б думки Серпіліна, що охопили його в останні дві чи три хвилини, поки він спостерігав дедалі швидший рух німецьких танків, якби можна було вишикувати їх, ті думки.
Але вишикувати їх у такій послідовності не було змоги, бо його думки про те, що можна й чого не можна вимагати від людини на війні, переривалися власним відчуттям дедалі більшої небезпеки, що його, заглушаючи в собі, зазнав Серпілін, побачивши, як наближаються й наближаються танки й самохідки.
— Товаришу командуючий, ваш наказ виконав.
Це повернувся ходом сполучення Синцов.
— Рація ціла?
— Усе гаразд.
— А люди?
— Теж.
Синцов відповідав, а сам напружено дивився вперед, на німецькі танки.
— Товаришу командуючий, — раптом сказав Синцов, — вам принесли…
Серпілін спершу не зрозумів — виявляється, за спиною в Синцова стояв Галчонків ординарець з казанком.