Казанок було накрито перевернутою кришкою, на кришці лежали ложка й хліб. Ординарець стояв, тримаючи в руках казанок, і обличчя в нього було таке саме напружене, як і в Синцова. А очі хоч і дивились на Серпіліна, але все одно насправді дивилися крізь нього, туди, в поле, на німецькі танки…
— Поставте, — сказав Серпілін, подумки вилаявши Галчонка за те, що не зрозумів жарту.
Ординарець поставив казанок в утрамбовану земляну пічурку.
— Дякую, йдіть, — сказав Серпілін.
І той повернувся кругом, пішов, але пішов так, ніби й тепер, ідучи ходом сполучення, спиною до німецьких танків, усе ще дивиться на них туди, в поле…
Цієї хвилини між німецькими танками і впритул за ними, відсікаючи бронетранспортери та піхоту, що йшли слідом, лягла ціла серія вибухів стодвадцятидвохміліметрових снарядів. Ударили одразу двома дивізіонами. Уже не били по німецьких батареях, а перенесли весь вогонь сюди. Один залп, потім другий, потім третій… Кілька бронетранспортерів з піхотою вирвалися слідом за передніми танками на дорогу і зникли з поля зору Серпіліна за вигином узлісся.
Два бронетранспортери загорілись, загорівся танк, піхота почала залягати, хтось побіг назад.
І раптом праворуч, близько, — Серпілін раніше не помітив, що один з наших танків стоїть у засідці так близько, — вдарила танкова гармата. Різко, з віддачею, потім ще одна й ще…
Танкові гармати заговорили вздовж усього узлісся — і ліворуч, і праворуч. Одні німецькі танки затупцювали на місці, інші на великій швидкості рвонулись уперед по дорозі, стріляючи на ходу. Болванка, що вдарила в наш танк, відскочила рикошетом і з вищанням пішла низько над землею.
Якась ще не задушена німецька батарея все ще била по лісу.
Три чи чотири хвилини здавалося, що там, попереду, на полі, перед узліссям, у німців якась каша — незрозуміло, куди ж вони рухаються. Та поступово ця каша розповзлася. Піхота побігла назад. Два бронетранспортери поспішали назад, вихляючи між вибухами й вирвами. Сім чи вісім танків і самохідок горіли просто на узліссі, а з десяток машин на різних швидкостях відповзали назад.
Стіна артилерійського вогню немовби розірвала німців на дві частини, і тих танків, що проскочили крізь неї, Серпіліну тепер не видно було, але добре чутно. Вони просувались і стріляли десь недалеко, праворуч, за лісом, там, де їм була влаштована засідка і де наші — це відчувалось за звуками бою — розстрілювали їх з двох боків зустрічним вогнем.
З глухим сильним стуком били танкові гармати — і наші, й німецькі. Потім повітря сколихнув важкий вибух протитанкової міни. І раптом з усього цього мішаного гуркоту долинуло надсадне, задихане ревіння мотора. З лісу вихопився німецький важкий танк і на граничній для нього швидкості помчав полем, наздоганяючи піхоту, що відстала, і вцілілі штурмові гармати й танки, які вже відійшли туди до Могильова. Він проскочив крізь густу мережу вибухів і пішов далі. Один снаряд навскоси вдарив його в кормову броню, другий влучив просто в башту; навіть видно було, як танк схитнувся, але знову пішов уперед.
— Утік усе-таки, — з досадою сказав Серпілін. І подивився на поблідлого від збудження Синцова.
Одна німецька батарея все ще била по лісу. Ззаду долинуло кілька пострілів з танкових гармат, потім ще один.
Знову кілька і знов один. І все! Тільки хтось іще стріляв з кулемета…
Серпілін здригнувся від ревіння. Над узліссям, пікіруючи на поле, промчала шестірка наших штурмовиків.
— Оце вже гірше, — сказав Серпілін. — Коли б по нас не вчистили.
Та з-попід узлісся одразу знялося кілька сигнальних ракет, що позначали передній край. Певно, не лише Серпілін подумав про те, щоб не вчистили по своїх…
А штурмовики спікірували просто над головами німецької піхоти, що відступала вже на тому краю поля, над уцілілими німецькими танками, що вже майже доповзли до дубового гаю. Два з них спалахнули. Загорілося щось іще, звідси не зрозумієш що. Штурмовики розвернулись і знову низько пройшли над німцями, над тим краєм поля.
Часто й виразно застукотіли німецькі ерлікони. Один із штурмовиків розвалився в повітрі, а інші все ще по черзі пікірували над полем… І, тільки витративши боєзапас, пішли навскоси, над лісом, назад…
А німецька батарея, немов прагнучи помститися за те, що сталося, все ще била по лісу. Поки над полем пікірували штурмовики, здавалося, що вона замовкла, а тепер знову було чути вибухи її снарядів за спиною в лісі.
І Серпілін раптом подумав: «От зараз, коли все вже скінчилося, когось неодмінно там, у лісі, вб’є останнім або передостаннім снарядом. Так воно майже завжди й буває, як на зло».