Сердячись на свою тривогу, вона зачинила вікно, щоб більше не прислухатися, — саме в ту хвилину, коли Серпілін постукав у двері.
— Пробачте, що припізнився. Але я сидів за одним стояом з генерал-полковником Батюком і ніяк не міг скінчити вечері.
— Що, так смачно?
— Не сказав би: сир. Але за сиром міркували, як будемо воювати влітку; і виникла довга суперечка на тему: чи можна нашого брата в тридцять сім років призначати на командуючого фронтом, як це недавно зробили з одним генералом? Чи не занадто ніжний вік для такої посади? І чи можна в такі ще не зрілі роки осягнути всі потрібні для війни науки?
— А ви гадаєте, можна?
— Я гадаю, можна, — відповів Серпілін. — Але генерал Батюк розбив мене вщент по всіх пунктах. Кажу йому: «Нам з тобою вже по п’ятдесят, а всіх наук, які належать нашому братові, все одно ще не осягли». Відповідає: «Може, й не осягли, зате маємо великий досвід». Кажу: «А пригадаймо громадянську війну — були ж на ній командуючі фронтами і по тридцять років, і менше того?» Відповідає: «То — інша річ, тоді ми взагалі всі молоді були». Кажу йому, що Наполеон у тридцять три роки головнокомандуючим був. Відповідає: «Наполеон нам не указ, у нас Суворов і Кутузов є, а вони он в якому віці перемоги здобували…» Словом, хто молодший за нас роками, вище за нас лізти не повинен! Я навіть на авторитет товариша Сталіна спробував послатися. Але й це не допомогло. Каже: «Звичайно, товаришеві Сталіну видніше, але все-таки цю кандидатуру хтось підказав йому.
А він тільки затвердив. І дай боже, щоб не пошкодував!»
Так і не дійшли ми згоди.
— Хоч не дуже гримали один на одного? — спитала вона в тон Серпіліну, радіючи, що він прийшов у доброму настрої.
— В міру. Здоров’ю не нашкодили… Коли б, як у пригодах барона Мюнхгаузена, заморозити всі наші генеральські суперечки тут, у Архангельському, а потім, після війни, розморозити та послухати, багато цікавого почули б і про війну, і один про одного.
— От коли б усю війну щоденник вести, але тільки все підряд, потім було б цікаво прочитати навіть мій, — сказала вона.
— Щоденників нам і законом не дозволено, і часу на них не лишається, — мовив він. — Та все одно війна після себе стільки паперів залишить, що потім сто років читатимеш — не перечитаєш. Бойові донесення, оперзведення, розвідзведення, щоденники бойових дій, та ще в кожному полку, щодоби, коли є втрати, помічник начальника штабу чотири пише свій синодик: з іменами, званнями, адресами рідних, за яких обставин загинув і де поховано. І в кожній роті старшина пише, скільки їдців на постачанні, щоб одержати все за штатом, як належить.
А скільки їх, отаких старшин, у армії! І всі сидять вечорами й пишуть. А ваші медичні рапортички, супровідні листи, історії хвороб? Уся ця ваша паперова карусель від поля бою до команди видужуючих, через усі пепееми, медсанбати, евакогоспіталі, санпоїзди… Мабуть, тільки самими вашими медичними паперами можна буде після війни чотириповерховий будинок напхати.
— Чому чотириповерховий?
— Лічу по одному поверху на рік. Чи хочете п’ятиповерховий?
— Та краще вже чотириповерховий.
— І ви сидітимете там, у тому будинку, перегортатимете ті папери й заднім числом дисертації по них писатимете.
— Щось ви ополчились сьогодні на медицину!
— Навпаки. Думаю про серйозність вашої справи, яка сила в руках у вас, лікарів. З кожних чотирьох поранених трьох повертаєте назад, у стрій. Припустимо на хвилинку, що ви з самого початку війни нікого нам не повернули б, то сьогодні вже й воювати не було б кому!
Я сам, коли б не потрапив у армійський хомут, мабуть, як і ви, став би лікарем. А може, лишився б фельдшером.
Одержав би у зв’язку з війною повістку і по три кубарі на петлиці й служив би під вашим началом у вашому армійському госпіталі. Ви в якій армії були?
— У Сорок дев’ятій.
— Припустімо, в Сорок дев’ятій, напрям: Таруса — Кондрово — Юхнов… Так?
— Так. Але я щось погано уявляю собі вас у ролі фельдшера, — сказала вона.
— І даремно. Бо я саме й був на тій світовій війні фельдшером, поки після Жовтневої революції в комбати не обрали. І мій батько фельдшер. І досі фельдшером, там жег де п’ятдесят років тому був, у Тумі, у Владимирській, по-старому, губернії.
— Скільки ж йому років?
— Сімдесят сім. Ще, може, побачите його. Перепустку добуваю йому, щоб сюди приїхав побачитись. Ад’ютанта по нього пошлю. Учора вас питав, як ви лікарем стали, а згадав про себе — як мріяв про це. І в нашому домі теж був дух медицини, звичайно, не професорської, як у вас, а простої, сільської, але зате на всі руки. Вам, наприклад, пологи випадало приймати?