Бойко кивнув:
— Для роботи корисно, коли звикаєш до чогось одного.
Наказ, згідно з яким армія мала брати участь у Мінській операції, що продовжувала собою Могильовську, був небагатослівний. Те, про що думали й раніше, особливо вчора й сьогодні, тепер було викладено як пряма вимога: навально переслідувати німців усіма наявними силами, обходячи їхні опорні пункти, ніде не затримуючись, виграючи час і простір, іти вперед, до Березіни, а після її форсування — до Мінська.
З цим найближчим завданням, якнайшвидше дійти до Березіни й форсувати її, й було пов’язане майже все, про що говорили в штабі до пізньої ночі.
Офіцери оперативного відділу з наказами про сплановані на завтра дії поїхали в корпуси. Підписавши накази, серед ночі поїхав уперед, у війська, й Захаров.
А Серпілін з Бойком та з командуючим артилерією все ще працювали над тим, що мало бути далі. Треба було заздалегідь заправити у величезну армійську машину з усіма її штабами та розгалуженнями все, що вона мала за цю ніч і завтрашній ранок перетравити в собі, роздробити на десятки різних документів, наказів, розпоряджень і довести до виконавців, — без цього навіть найкращий наказ залишився б тільки марними словами. І хоч Серпіліну, й Бойку, й усім іншим, хто працював з ними цієї ночі, потрібен був час, щоб думати й вирішувати, вони самообмежували себе, знаючи, що й там, нижче, в штабах корпусів, дивізій і далі вниз, тим, хто на підставі їхніх наказів віддаватиме дальші, свої, теж треба встигнути подумати, перш ніж наказувати. А тим часом операція вже почалася, вже переросла за цей вечір і ніч з однієї в другу…
Не дивно, що після такої роботи почуваєш себе стомленим. Дивно інше: що, незважаючи на втому, вже постеливши постіль, все-таки сидиш і не спиш. Буває в людині таке поєднання душевного піднесення з глибокою втомою, коли вона до останньої секунди не вірить, що засне…
Згадавши, як Батюк говорив йому сьогодні в Могильові про друге поранення свого сина, який служив у протитанковій артилерії, Серпілін подумав про того, іншого, теж старшого лейтенанта, котрий теж служив у протитанковій артилерії, тільки не на Ленінградському, а на Третьому Українському, про сина Баранової, якого знав лише з маленької фотокарточки, надісланої матері з фронту…
На Третьому Українському поки що тихо, але не за горами час, коли й вони почнуть. І його мати, мабуть, думає про це в свої вільні хвилини. Там, де вона тепер, на сусідньому фронті, що найбільше вклинився в Білорусію, в неї, як у хірурга, тепер не менше роботи, ніж у командарма. Кожному своє…
На столі затріскотів телефон, і Серпілін зняв трубку.
Дзвонив Бойко.
— Ви наказали оперативному черговому, якщо Кирпичников подзвонить раніше третьої, доповісти вам.
Серпілін поглянув на годинника: без однієї хвилини третя.
— Що там?
— Доповідає, що дві його розвідувальні групи вийшли на Друть і переправились. Одна дала радіограму й замовкла, більше на зв’язок не вийшла. А друга ще раз підтвердила, що перебуває за Друттю і з’єдналася там з партизанами.
— Добре, навіть чудово! Тепер можна й спати, — мовив Серпілін, якому раптом здалося, що він не міг заснути, не одержавши цього донесення від Кирпичникова. — А ти що робиш?
— Доопрацьовували з Маргіані артилерійські питання. Щойно закінчили.
— Отже, я, вважається, сплю, а ти ще працюєш.
— Закінчили, — повторив Бойко.
— Підете прогулятися? — спитав Серпілін.
Він знав: хоч би там що, Бойко маршируватиме свої п’ятнадцять хвилин перед сном. І Маргіані теж часто ходив разом з ним.
— Коли гулятимете — пройдіть повз мене, я перед сном на лавочці посиджу…
Поклавши телефонну трубку і не вдягаючись, Серпілін, у заправленій у бриджі натільній сорочці, спустився з ганку і сів на лавку, ще трохи вогку після вечірнього дощика.
Автоматник, що чергував біля ганку, відійшов і почав ходити трохи далі.
Серпілін вийняв з бриджів пачку «Казбеку» й закурив. Одразу після Архангельського, як і обіцяв, стримувався, а тепер викурював по півпачки. Закурив і побачив Бойка, що переходив дорогу.
— Сідай, Григорію Герасимовичу.
Бойко сів, випроставши свої довгі ноги, і скоса поглянувши на сорочку Серпіліна, що біліла в темряві, спитав:
— Чи не холоднувато? Глядіть, плече застудите!
— Та ні, наче тепло. Докурю й піду. А Маргіані де? — спитав про командуючого артилерією. — Я думав, що обидва підійдете.
— Пішов до себе, посоромився. Знаєте його вдачу!
Серпілін знав вдачу Маргіані — твердий у ділі, а в особистому спілкуванні з людьми соромливий до відлюдкуватості. Воював гучно, а жив мовчазно, можна сказати, як чернець, нічим не схожий був на такого грузина, якими звичайно їх собі уявляють. Носив у очах якийсь сум, ніби колись десь сталося з ним щось таке, про що він ніяк не може забути.