Він лежав під німецькими мінами разом з іншими солдатами на західному березі Друті, попереду всіх у цілій армії, чого сам, звісно, не знав: знав тільки, що попереду всіх у батальйоні, — і сумував через те, що нічим не може послабити цього німецького вогню. Він не хотів бути вбитим, так само як і всі інші, що лежали разом з ним, і чекав допомоги ще нетерплячіше, ніж вони. Не тому, що більше за них хотів жити — жити хотіли всі, — а тому, що, ставши командиром цих двох десятків людей, почував себе не лише відповідальним за їхнє життя, а й ніби почасти винним перед ними за те, що досі не надійшла допомога.
Війна, на якій Нікулін тепер уже чотири рази був поранений і бачив стільки повсякденних небезпек, скільки випадав лише на долю солдата, більше ні на чию, — змусила його звикнути і до вигляду чужої смерті, й до думки про власну.
Але та ж таки війна, зробивши жорстокішими його почуття, привчила його не журитися, привчила, що солдати залишаються живі, коли й самі не чекають, і виходять з безвихідного становища, і дістають допомогу, коли їй уже немає звідки взятися.
Нікулін лежав і думав про тих двох радистів, яких послано до наших, що вони вже мали б дійти. Він добре знав, що на війні буває всяке: можуть і заблудити, і після двох переправ туди й назад не здолати втоми й нічного страху і перележати десь до ранку, поки обстановка проясниться. Знав, що й таке буває. Та, маючи віру в людей і сам не звикши зраджувати цієї віри, вважав у душі, що обидва посланці, якщо тільки живі, дійшли й повідомили.
А чому наші досі не йдуть — теж не тому, що не хочуть, а тому, що не встигли ще: може, наскочили дорогою на німців — стрілянина точиться не тільки тут, а й там, на східному березі Друті. І якщо навіть посланці не дійшли, загинули, те, що німці все б’ють і б’ють з мінометів і вже кілька разів світили ракетами, має підказати нашим, що ми тут не вмерли, ведемо бій, німці над безлюдним берегом не світитимуть. Та й мінні вибухи чутно, звук над водою далеко біжить, особливо серед ночі…
Одразу після переправи, коли передали по рації свої координати, лейтенант радісно сказав Нікуліну: «Все в ажурі, вже знають про нас — де!» Нікулін разом з ним радів: яка хороша річ — радіо. Майже все він знав на війні і майже все вмів, а от з радіозв’язком стикатися не випало — так уже вийшло. Інша річ — проводовий!.. Тоді, напочатку, радів разом з лейтенантом, а тепер, коли й рація розбита, й лейтенанта немає, під вибухи німецьких мін з тугою згадав за проводовий зв’язок. Згадав, як у сорок третьому році на Україні, на Пслі, теж брав участь у переправі — і солдата, котрий плив поруч з ним, посеред річки поранило, хотіли допомогти тому солдатові допливти назад, а він просив, навпаки, допомогти дістатись уперед, на західний берег. І його, як на поплавці, прилаштували на лямці між двома порожніми снарядними ящиками, підтримали й витягли, хоч біля самого берега його ще раз поранило, вже на смерть. І лише, коли витягли, побачили, що він телефоніст — кінець проводу обмотаний навколо пояса. «Хотів з цим кінцем допливти, доставити зв’язок — і доставив І» — подумав Нікулін з повагою до того давно загиблого чоловіка і до проводового зв’язку, що для нього, як і раніше, лишався найнадійнішим з усіх.
Для тих, хто, як Серпілін чи Бойко, командував армією, керував усім її великим механізмом, переконаність у нашій перевазі над німцями грунтувалася на загальному успішному ході операції, на кількості захоплених полонених і трофеїв і на тих цифрах, якими виражалося дедалі гірше для німців співвідношення сил: п’ять до одного — в авіації, три до одного — в артилерії, два до одного — в танках… У цих загальних масштабах той неповного складу німецький мінометний дивізіон, який цілу ніч вів вогонь по п’ятачку за Друттю, де сидів Нікулін та його товариші, був мізерною часткою цілого — всього сім чи вісім стволів з кількох сотень, які ще залишались у німців перед фронтом армії.
Але на тій смужці низького піщаного берега, де лежав Нікулін з товаришами, німецьких мінометів було вісім проти одного. І той один мовчав, бо скінчилися міни, а ті вісім не вгаваючи стріляли цілу ніч, добиваючи поранених і притискуючи до землі вцілілих, породжуючи в них те усвідомлення несправедливості всього, що відбувається, яке виникає в солдата в хвилини важкого бою, особливо якщо він виявився важким несподівано.
І якби Нікулін та його товариші піддалися цьому небезпечному почуттю несправедливості, яке — тільки-но піддайся йому — навпростець веде, до відчаю, вони не втрималися б цієї ночі там, за Друттю, а кинулись би назад, через річку, не знаючи, загинуть чи залишаться при цьому живі. Бо загострений відчаєм інстинкт самозбереження далеко не завжди рятує людину, іноді, навпаки, веде до загибелі якраз тієї миті, коли вона сама вже вважає, що врятувалась.