— Один раз асистувала на п’ятому курсі під час практики.
— Ви були асистентом, а я тричі приймав, і все гаразд. Так що, якби склалося життя по-іншому, міг би й досі там у нас, у мещерській стороні, фельдшерувати.
— А я думала, ви зовсім іншого роду.
— В якому розумінні? — Він у першу мить не зрозумів її.
— Думала, що ви з військової родини, як… — хотіла примусити себе сказати «як мій чоловік», але чомусь не змогла й сказала — Як Баранов.
— От уже такого гріха, що з дворян, у мене не було, — засміявся Серпілін. — Чого не було, того не було. Навіть тоді, коли на мене всяке писали, до цього не додумались.
Так вони дійшли до того, що вона все одно вважала неминучим. Можна було уникнути цієї розмови, але вона все-таки спитала:
— Федоре Федоровичу, що ви думали і що думаєте про Баранова?
Вія поволі звів на неї очі, і вона зрозуміла: не хотів говорити з нею про це, та коли вже вона сама почала розмову, то не відступить і скаже.
— Не знав, що це вам потрібно, та й зараз не певен, — відповів він якимсь не своїм, важким голосом і замовк, ніби все ще очікував, що вона не наполягатиме на цьому.
Але вона наполягала, хоч і відчула небезпеку в його голосі; дивилась йому в очі й мовчала. І він зрозумів, що доведеться договорити.
— Знаєте, — сказав він, — не можу за правилом: «Про мертвих або добре, або нічого». Говорю про мертвих, як про живих, те, що думаю. А думаю про нього і досі погано. — Він замовк, наче до цього нічого було додати, але, поглянувши на неї, все-таки додав — Говорю не про війну. Не він один у перші дні злякався. Знаю й інших, які давно довели, що це пора з них списати. Припускаю: коли б він лишився живий — і з нього списали б. Не певний, але припускаю. А. думаю про нього і досі погано з тих років, про які ви знаєте.
— Думаєте, що він винен перед вами? А я не вірю в це!
— Ви мене не так зрозуміли.
— Як я вас могла не так зрозуміти, господи! — вигукнула вона й зупинилась під його важким поглядом.
— Ольго Іванівно, — сказав він, — я не хочу говорити про це навіть з вами. І не через страх божий, а тому, що вважаю: обов’язок таких, як я, не згадувати про це. Тільки цього нам зараз, у час війни, бракує розмов про все, що маємо нещастя пам’ятати! А щодо вашої віри в чоловіка — лишайтеся при ній. Я бачу, яка ви людина, і мені хочеться розділити її з вами. Хоч це мало що змінює.
— Як це може мало змінювати?..
— Знову не так мене зрозуміли, — ще раз перебив він. — Що там було чи не було особисто зі мною — діло десяте. І не про це сказав вам, що я не змінив своєї думки про Баранова, а про те, який він був у ті роки, в академії, і в тридцять шостому, і в тридцять сьомому, до останнього дня, коли його бачив. Хіба можна було слухачів так готувати, як він готував, до такої війни, яку ми з вами бачимо! І коли б тільки язик у нього добре підвішений! А то ж був справжній знавець! Але знав одне, а говорив інше. Глашатай явних неправд! Та куди б ми прийшли з усім тим, коли б після фінської, хоч і з запізненням, за розум не взялися?
Він підвівся й заходив по кімнаті з кутка в куток, незадоволений тим, що не стримався й наговорив про все це гарній і навіть, може, чудовій жінці, яка ні сном ні духом не винна в тому, за що він не любив її чоловіка.
— А ви з самого початку не вірили в те, що він так і думає, як говорить? — спитала вона.
— Не вірив, — не зупиняючись, на ходу, сказав Серпілін і хитнув головою.
— А я тоді вірила.
— А я не вірив. Були й такі, хто щиро вважав, що одним махом сімох побивахом! Тим бог простить. Якщо живі… А він не міг у це вірити. Був надто розумний і досвідчений.
Стежачи, як він похмуро ходить по її тісній для нього кімнаті, вона вже ладна була розповісти йому про ту давню, страшну для неї розмову з Барановим. Зразу ж після фінської війни.
Але стрималась: ні, не так усе це просто було тоді.
І та її нічна розмова з мертвим тепер Барановим належала тільки їй. А давню суперечку Серпіліна з її чоловіком — хто був правий і хто неправий — давно розв’язала сама війна. Її чоловік тільки вдавав, що не боїться цієї війни, а Серпілін… «Серпілін… Що Серпілін?…» Вона втратила раптом продовження власної думки і, дивлячись на Серпіліна, подумала зовсім про інше: що він все-таки накульгує після того поранення в сорок першому, яке записано в його історії хвороби.
Досі не помічала цього, а зараз, коли він заходив туди й сюди по кімнаті, помітила.
— Федоре Федоровичу…
— Що?
— Сідайте. Прийшли пити чай, то давайте пити. Мабуть, уже прохолонув.