Потім на цьому ж таки «студебекері», що тягнув гармату на ремонт, вони й дісталися до госпіталю. У їхнього грузовика від вибуху гранати, виявляється, було розколото картер. Якби граната не влучила туди, під картер, взагалі невідомо, що було б. А так тільки Таню поранило одним осколком, та ще іншим, який пробив знизу кузов, убило тяжкопораненого, що лежав біля цього борту непритомний. Так непритомного й добило!
А всі інші поранені, що їхали в кузові, лишилися живі. Крім того лейтенанта, пораненого в руку і в обличчя, що сидів на задньому борту й дивився, як монтують скат.
Його німці застрелили.
А в Христофорова не влучили. І він, схопивши гвинтівку, що стояла в нього напохваті, прихилена до кузова, почав стріляти в німців і вбив першим пострілом, як потім виявилось, офіцера, капітана. І Таня вбила трьох. І Христофоров застрелив ще одного, уже в спину, коли німці тікали назад.
У передовому госпіталі, куди Таня й так збиралася потрапити в службових справах, а тепер потрапила поранена, хвалили обох: і її, й Христофорова. Окрім того, що вони справді не розгубились, вони ще були обоє свої, медики. А своїх у таких випадках особливо хвалять. Наче їм і воювати не треба за штатом, а от довелось — і не розгубилися!
Поки Таню готували до операції, зайшов начальник госпіталю, старший військовий лікар, який служив ще в ту світову війну. Вона давно знала його, проте побоювалась і насилу переборювала себе, коли доводилося сперечатись з ним по службі через евакуацію поранених.
Завжди сердитий, цього разу він прийшов такий добрий, просто як дід-мороз, тільки бороди бракувало. Питав, чи не хоче вона перед операцією ковтнути коньячку, — в нього є! Але вона не схотіла.
А потім сказав, що сьогодні ж напише реляцію і на Христофорова, і на неї.
— Один Червоний Прапор маєш, буде й другий! І поранених захистила, і трьох німців сама власноручно з автомата поклала! Навіть трофейну зброю освоїла, не розгубилася, відкрила з неї вогонь!
Таня у відповідь сказала, що вона знає цей автомат, у нього тільки відбій сильний, а так він добрий. Хотіла додати, що в своєму житті багато разів і розбирала, й збирала цей автомат, і стріляла з нього, коли була в партизанській бригаді. Та вже не сказала про це, щоб не вийшло так, ніби вона не просто пояснює про автомат, а хоче й похвалитися своїм минулим, окрім того, що її й так зараз усі хвалять.
Коли почула від начальника госпіталю, що він напише реляцію, задоволено подумала, що, як і справді нагородять, носитиме два ордени Червоного Прапора. Щоб хтось із жінок носив два ордени Червоного Прапора — вона сама ще не бачила. Напевне, в льотчиць є, а так не бачила.
Жінка-хірург, показуючи їй після операції вийнятий осколок, сказала, що в неї просто щасливе поранення: осколок чималий, якби пройшов трохи вище — порвав би легені, а трохи нижче — нирку. А він наче спеціально просунувся, щоб нічого не зачепити. Поранення треба вважати середньої тяжкості, а могло — «сама розумієш, що тобі пояснювати», — сказала жінка-хірург і, тримаючи пінцетом осколок, спитала:
— Залишити тобі на пам’ять?
— Ну його, кинь, — сказала Таня.
Жінка-хірург — та сама, в якої Таня три дні тому була присутня на операції, коли вмер на столі артилерійський капітан, що згадував свою матір.
Тоді плакала над капітаном, а тепер раділа, яке щасливе поранення в Тані.
А Таня, ще не знаючи, яке в неї щасливе поранення, коли її збирались оперувати, згадала про того капітана і вперше за останні дні подумала про свою матір. Їй зробили операцію, а голови не перев’язали. Нижче від скроні просто здерло клапоть шкіри, коли вона вдарилась головою об борт машини. Промили, помазали й заліпили пластирем.
Дали трохи відпочити після операції й разом з іншими відправили санітарною машиною в тил.
За другу половину дня вона разом з іншими пораненими проїхала той шлях, який так добре знала по своїй роботі в Рослякова, той самий шлях, за яким стежила сама, щоб поранені на ньому не затримувались.
Щоб на цьому шляху не було ніяких затримок, у тому, власне, й полягала вся її служба на війні, починаючи від Сталінграда. Але тепер, коли вона їхала цим шляхом поранена, він здавався їй довшим, ніж коли вона була лікарем.
У другому ешелоні армії, куди вона потрапила вже надвечір, добре знайомий їй начальник відділення, прочитавши історію хвороби, яка тепер супроводжувала Таню, сказав їй, що за характером поранення хоч і з натяжкою, але можна зробити так, щоб вона застряла тут, у них, не виходячи за межі армії.
— Не треба, — несподівано для нього сказала Таня. — Нехай як буде, так і буде.