Синцов розгорнув карту, почав дивитись, і в цей момент усе й сталося…
— Товаришу член Військової ради… — виструнчився перед Захаровим Кирпичников, який щойно під’їхав і зіскочив з віліса.
Та Захаров тільки сказав:
— Іди, прощайся, там… — і махнув рукою на намет.
Кирпичников пройшов до операційної, і одразу слідом за цим заскреготіла гальмами полуторка — нарешті при летів головний хірург армії і також потягнув руку до козирка, щоб доповісти. Але Захаров і йому не дав:
— Прибули все-таки. Ідіть там, робіть, що від вас вимагається…
І головний хірург, який не знав, що Серпілін уже мертвий, і, певно, зрозумів ці слова: «Робіть, що від вас вимагається», — так, що він має робити операцію, не пішов, а побіг туди, до намету.
Захаров витяг хустинку з кишені, дуже міцно, ніби хотів щось здерти з себе, витер тією хустинкою обличчя й круглу сиву голову і, все ще тримаючи хустинку в руці, задумався. І, згадавши, що він без кашкета — як зняв, так і залишив його в хірургічній, — обернувся до Синцова:
— А кашкет там лишився…
Синцов пішов у намет і, ще раз побачивши на столі голе до пояса тіло Серпіліна, над яким схилився головний хірург армії, щось говорячи другому хірургові, почав шукати, де кашкет. Він лежав під столом; ніхто не помітив, як Захаров, знявши, впустив його.
— Дякую, — сказав Захаров, коли Синцов приніс йому кашкета, але, взявши, не надів, так і тримав у руці.
Поки Синцов ходив до намету, повернувся Прокудін, і Захаров розпитував його про те, як він зв’язувався по рації.
— Повідомив, не називаючи: прошу передати Третьому, лікарі констатували стан смерті.
— А того разу, коли радирував, що тяжко поранений, називав, що Перший? — спитав Захаров.
— Називав.
— Якщо німці спіймали й зіставлять, можуть зрозуміти, що командарма в нас убили, — сказав Захаров. І махнув рукою — А втім, тепер їм не до цього!
— Пробачте, товаришу член Військової ради, — сказав Прокудін, — сам розумію. Але… розгубились!
Захаров знову махнув рукою і обернувся назустріч командирові корпусу, що вийшов з хірургічного намету.
— Попрощався?
— Попрощався.
З обличчя Кирпичникова було видно, що він тяжко переживає те, що сталося. Може, ще тяжче тому, що все це сталось у смузі його корпусу.
— Ти звідки сюди приїхав? — спитав Захаров.
— З двісті другої, з їхнього КП.
— Яка остання обстановка?
— Остання обстановка — дивізія зімкнулася своїм випнутим флангом із сусідом. Ще один мішок зав’язали, чотири на чотири кілометри. Але німець не змирився — хоче прорватись. Обстановка гостра.
— Ясно, — сказав Захаров. — Я тут головного хірурга послухаю, що скаже. А ти їдь, не чекай, коли обстановка гостра. Будемо повертатись до виконання своїх обов’язків.
Сказав не відомо кому — чи то Кирпичникову, чи то самому собі.
Коли Кирпичников поїхав, Захаров обернувся до Прокудіна:
— Бронетранспортер тут залишимо, а самі з тобою до штабу армії двома вілісами поїдемо. Підганяй їх сюди.
З намету вийшов головний хірург армії в надягненому поверх обмундирування халаті й білій шапочці на голові. Захаров подивився на нього, ніби не розуміючи, навіщо він так убрався, навіщо це потрібно, коли йдеться вже про мертвого.
— Висновок правильний, товаришу член Військової ради, — сказав головний хірург. — Поранення за всіх умов смертельне. Врятувати було неможливо. Можемо підтвердити це з чистим сумлінням.
— От і підтвердіть. Напишіть усе, що потрібно, щоб ніхто винний не був, коли ніхто не винен, — похмуро сказав Захаров. — Усе напишіть, запитають і вас, і нас. Уже, мабуть, дзвонять там з фронту і з Москви… Ідіть пишіть.
І знову залишився вдвох із Синцовим.
Петляючи між дерев, віліси виходили на галявинку до госпітальних наметів.
— Ми поїдемо, — сказав Захаров, — а ти залишайся. Пришлемо по тіло, ще не знаю що, автобус, певно. Бронетранспортер тобі залишимо, супроводити ним будеш. Куди — подзвонимо, поки вони тут усе опишуть — вирішимо. Мабуть, одразу до другого ешелону. На КП куди ж везти, він на колесах… Супроводь, куди буде наказано, таке вже твоє діло.
Захаров ступив крок до віліса, але Синцов затримав його: