Про те, що Серпілін так і не дізнався про присвоєння звання генерал-полковника, чомусь зараз не подумалося.
Подумалося про інше, про житейське, пов’язане з похороном. Коли дано таку команду від самого Сталіна, тіло завтра ж уранці треба буде відправляти літаком до Москви. І треба, щоб Серпілін лежав у труні в формі, відповідній новому званню. А де і в кого взяти для цього погони? На всьому фронті генерал-полковник один — Батюк. Не в нього ж просити! «А втім, чому не в нього? — раптом подумав Захаров. — Саме в нього й просити — адже є у Батюка запасний кітель з погонами. І нічого дивного в такому проханні він не вбачатиме. Уже кому-кому, а йому в цьому розумінні людське не чуже. Звичайно ж, віддасть погони, щоб спорядити в останню путь свого командарма. Якби навіть поганою прикметою вважав, усе одно віддав би…»
Подумавши так, він не відкладаючи подзвонив у штаб фронту. Буває, що, здавалося б, дрібничка, а цієї хвилини важливіша від усього іншого.
Батюка не виявилось на місці.
— Поїхав до вас, — сказав Барабанов, котрий чергував біля телефону. «Отже, таки вирвався. Казав, що обстановка не відпускає. Тепер, виходить, відпустила!»— подумав Захаров, який знав, що кілька годин тому на тили сусідньої армії вийшло з лісів ще одне тритисячне угруповання німців і штаб фронту вживав термінових заходів, щоб воно не встигло наробити халепи.
— Слухай, Барабанов, — зважився Захаров. — У командуючого запасні погони є?
— Є, — відповів Барабанов після паузи, значення якої Захаров тоді не зрозумів.
Захаров почав пояснювати, а, виявляється, Барабанов уже знав про указ.
— Я знаю, для чого, — сказав він.
— Візьми на себе, — попросив Захаров, — надішли ті погони з кимось до нас у штаб тилу. Щоб за ніч на кітель пришили. А командуючому на мене пошлешся.
— Навіщо посилатись, товаришу генерал? Що тут такого? Навпаки, дурнем обізвав би мене, коли б не зробив.
— Тоді роби. — Захаров поклав трубку, одразу ж підняв її й подзвонив Бойкові про рішення ховати Серпіліна в Москві, на Новодівичому.
— Кого виділимо від Військової ради армії? — спитав Бойко. — Ні ви, ні я за обстановкою не зможемо завтра поїхати.
— Нехай фронт вирішує. Як на мене, коли самі не можемо, треба Кузьмича послати. Заступник командуючого, генерал-лейтенант…
— Сам подумав, — мовив Бойко. — Та не будемо поки що напрошуватись. Командуючий фронтом приїде — розв’яжемо питання тут.
Виявляється, Бойко вже знав, що Батюк їде до них.
Тільки-но Захаров скінчив розмову з Бойком, як подзвонив Львов. Спитав без вступу:
— Вас повідомили про рішення?
— Повідомили.
— Я передав наказ до повітряної армії, — сказав Львов. — Рівно на десяту підготують на могильовському аеродромі літак.
— Ясно. — Захаров чекав, чи не скаже ще чогось Львов.
Та Львов нічого більше не сказав.
І Захарову спала на пам’ять розмова з Серпіліним про Львова, який оце щойно поклав трубку.
Багато чого не скажуть одне одному люди на війні.
І час не дозволяє, і обставини невідповідні, а раптом, при нагоді, таке скажуть, що диву даєшся, не сподівавшись почути.
Тоді, того вечора, незадовго до наступу, повернулися в передової й заговорили про артпостачання, про те, скільки снарядів доведеться викладати просто на грунт у районі артилерійських позицій, бо, якщо складувати їх далеко в тилу, при швидкому просуванні не встигнеш подати вперед. І раптом Серпілін сказав:
— Підемо вперед, цілком можливо, що й на Могильовщині, й далі побачимо свої довоєнні склади…
І почав після цього розповідати, як прогулювався доріжками Архангельського з іншим одужуючим, з генералом інтендантської служби, і той згадав про Львова — що коли ми на початку війни, відступаючи, втратили в західних округах багато складів озброєння, особливо гвинтівок та кулеметів, то сталося це почасти з вини Львова.
В сороковому році Львов написав доповідну записку проти пропозицій деяких військових значно глибше в тилу складувати і боєприпаси, й озброєння і поставив у цій записці питання на політичний грунт: доводив, що прагнення до глибокого тилового складування пов’язане з поразницькими настроями, і, навпаки, висував пропозицію складувати все це ближче до кордону, щоб у разі війни додаткові перевезення не викликали затримок у нашому наступі. Захаров, почувши про це, лише крякнув із злості.
А Серпілін несподівано для нього сказав про Львова: