Нічого не відповівши на його слова про підніжку, лише сказавши очима, що нікуди вони обоє не зіскочать, вона заговорила про справи. Сьогодні — вона знала це від начальника санаторію — в Москву дзвонили по ВЧ зі штабу фронту і нетерпляче цікавилися здоров’ям Серпіліна. Розповідати йому про це вона не хотіла, щоб марно не тривожити його, але деяких заходів вважала за потрібне вжити.
— Цими днями в нас тут буде на консультаціях головний терапевт армії, я вас до нього приведу, а ви вже постарайтеся справити на нього гарне враження своїм станом здоров’я і виглядом, щоб раптом не застряти потім на комісії. Не хочу, щоб комісія закінчилась не так, як ви сподіваєтесь. Якщо вас затримають, все одно душею вже будете не тут, а там… А нам таких не треба.
Вона всміхнулась, а він подумав, що коли зайшла мова про його лікування, то, мабуть, пора вже йти.
— Ідіть, вам і справді вже пора, — сказала вона, зустрівши його очікувальний погляд.
Сказала так, бо зараз, після того, що вони сказали обоє, їм лишалось одне з двох: або це, або «залишіться».
Розділ четвертий
Того дня, коли Серпілін з Батюком далеко від фронту, в Архангельському, згадували про члена Військової ради франту генерал-лейтенанта Львова, Львов теж згадав про Серпіліна і, подзвонивши членові Військової ради армії Захарову, викликав його до себе.
— Коли прибути? — спитав Захаров.
— Зараз, — тоном відповіді Львов підкреслив недоречність запитання. — Скільки вам треба на дорогу?
— Дві години.
— Чекаю вас.
З того, що викликав проти ночі, навіть не спитавши при цьому — чи можете зараз виїхати? — дивуватися не доводилось. У Львова свій розпорядок дня — полюбляв працювати ночами, а який розпорядок у інших і коли вони «встигають спати, його не цікавить.
Чортихнувшись, Захаров надів шинель і, перед тим як виїхати, зайшов до виконуючого обов’язки командарма, до начальника штабу Бойка.
— Повечеряємо? — спитав Бойко.
Завжди вони — так це завію іще Серпілін? — закінчивши всі справи й підписавши всі папери, накреслювали плани наступного дня й разом вечеряли.
— Не можу, — сказав Захаров. — Навіщось потрібен товаришеві Львову.
— Зараз?
— Особисто, негайно! Навіть поцікавився, за скільки доїду. Чогось надзвичайного в штабі фронту сьогодні не відчув?
— Навпаки. За цілий день лише двічі дзвонили.
— Значить, він у сьогоднішньому номері нашої армійської газети щось проти ночі знайшов. Або передова не така, або зверстали не так. Або свіжа ідея прийшла, з якою підождати до завтра сили немає… Міг би й по телефону, але, певно, вирішив зайвий раз підняти по тривозі, перевірити мою бойову готовність!.. Бувай здоров.
— А як же з поїздкою в сімдесят перший корпус? — спитав Бойко.
— Поїдемо о сьомій, як умовились. Коли прокинешся — подзвони, розбуди. А якщо надовго затримає, прямо там і з’їдемося, по дорозі посплю.
Захаров зітхнув, стомлено погладив круглу сиву голову і вийшов.
Водій куняв, схилившись на кермо.
— Поїхали, Миколо, — сказав Захаров, торгаючи його за плече й сідаючи поруч. — Якщо засну, знай: за годину п’ятдесят хвилин мусиш довезти до місця.
Але, незважаючи на втому, понад усяке сподівання спати не хотілося.
— Товаришу генерал, — помітивши, що Захаров не спить, спитав водій, який їздив з ним ще до війни, коли Захаров служив у Московському військовому окрузі, — не чули, коли командуючий армією повернеться?
— Хто його знає. Писав, що видужує, але останнє слово не за нами, а за медиками. Чого це ти спитав? Просто так чи солдатська пошта щось на хвості принесла?
— Просто так. Бачу, ви без нього нудьгуєте…
Захаров справді скучав за Серпіліним, хоч і скучати було ніколи. Армія поповнювалась людьми й технікою, готувалася до боїв і до форсування водяних перешкод.
Щодня то навчання й тренування, то збори командного й політичного складу, то перевірки. Називається затишшям, а насправді ні сну, ні відпочинку. «Нудьгувати» — це слова! Це найпростіше. А суть справи — щоб і без Серпіліна все йшло своїм звичаєм. «Бойко молодий, ще рік тому — полковник, а тут — один у двох лицях: на плечах і те, що сам раніше тягнув, і те, що — Серпілін. Розривається, а робить, і навіть не можна сказати про нього, що розривається. Спітнів увесь, а мила не видно», — з повагою згадав про Бойка Захаров, який не любив людей, що везуть свого воза крекчучи, всім напоказ. «Навіщо він мене викликав?» — думав Захаров про Львова.