Кімната була величенька, з тесаними, чистими, може, навіть навмисне вимитими стінами. На стінах нічого не висіло: ні старого, що лишилося від хазяїв, ні нового.
Один куток кімнати завішено від підлоги до самої стелі зшитими в два ряди плащ-палатками, а в другій половині стояли тільки стіл, стілець та вогнетривкий ящик і навпроти столу під другою стіною — чотири стільці. Та й більш нічого.
На столі лежали: великий чистий блокноту товстий олівець — з одного кінця синій, з другого червоний — і окулярник. Ні паперів, ні карт — нічого.
Правда, стіл був канцелярський, з шухлядами, і, мабуть, і папери, й карти — все, без чого не обійдешся, лежало там і у вогнетривкому ящику. Але зараз, коли в кімнаті не було господаря, нічого цього на видноті теж не було.
Захаров походив по кімнаті, сів і раптом відчув себе не членом Військової ради армії, а відвідувачем, що сидів на стільці під стіною.
Стілець був твердий, жовтий, фарбований, канцелярський. Такий самий, як і чотири інші стільці — ще три під стіною і один там, по той бік, за столом. І стіл був точнісінько такий — жовтий, фарбований.
Захаров подумав, що, мабуть, усе це він возить за собою — з фронту на фронт. Про Львова знали, що він досі довго ніде не затримувався.
І цю занавіску на колечках, зшиту з шістьох плащпалаток, видно, теж возили з собою. Що там, за нею?
Мабуть, всього-на-всього складане ліжко та один чемодан.
Чомусь коли згадав про Львова, то здалося, що він таки може возити за собою оцей канцелярський стіл і стільці, але що в нього більше як один чемодан, на думку не спадало. Та й цей свій чемодан і ліжко він одгородив занавіскою від чужого ока, щоб, крий боже, не подумали, що й він, як і всі люди, і спить на ліжку, і чисту білизну в чемодані тримає.
Кімната була така, що навіть не потрібний був напис: зробив своє діло — йди. І так не-засидишся!
Сидячи на стільці під стіною і чомусь не поклавши за звичкою ногу на ногу, Захаров думав про Львова і про те враження, яке справляла на нього ця людина і яке ще не зовсім зрозуміле йому самому.
Чув про нього дуже багато, і навіть колись був у нього п’ятнадцять хвилин, за викликом на Далекому Сході.
Але не про ту зустріч мова, тоді були інші обставини.
Знайомство, власне, відбулося тут, на фронті, і найбільше за ті три дні, що Львов недавно пробув у їхній армії.
Всяке бачили за ті три дні: і зрозуміле, й малозрозуміле. Були виклики й розмови серед ночі, коли люди, тільки-но заснувши й не чекавши виклику, кліпали сонними очима і відчували себе винуватими під поглядом безсонного начальства. Хоч, мабуть, загалом вони не менше від нього працювали й не більше від нього спали.
Тільки Бастрюков, як видно, заздалегідь розвідавши, які звички у Львова, і добряче виспавшись удень — він це вмів, — проти ночі був як огірочок.
Звичайно, строго кажучи, на війні ночі немає. Мусиш бути як штик — і вдень і вночі. Якщо це справді конче потрібно. Та Львов, як здалося Захарову, полюбляв тримати людей у напрузі — треба чи не треба. Наче їм цього й так бракує на війні!
На передовій Львов часто лазив по передньому краю, і це в різних випадках у Захарова збуджувало різні почуття. В одному полку Львов не тільки по всьому передньому краю пройшов, айв окопчики бойової охорони заліз, у передню яму до переднього солдата. І виявилося потім — не просто так, а мав сигнал, що по дві доби гарячої їжі туди не носять, люди сидять навіть без сухого пайка. І поліз сам, і докопався, і в одній роті, виявилося, справді так і було. Довелося старшину роти — до трибуналу. І замполітові полку перепало, і замполітові дивізії, і самому Захарову довелося червоніти…
Але в інших місцях Львов лазив по передньому краю невідомо для чого. Лазив, наче хотів вибрати ділянку для прориву, оцінити передній край противника. А насправді й не вибирав, і не оцінював, і не ставив запитань, які стосувалися цього. Просто лазив, тягаючи за собою без потреби цілий почет: від замполіта корпусу до замполіта полка, змушуючи їх полотніти від страху не так за своє, як за його життя. Лазив, наче хотів дошкулити їм, бо вони, мовляв, без нього там не бували, а от він приїхав — і їм довелося! А вони й без нього там бували, коли треба.
Розмовляв там, у окопах, з багатьма, часом довго, особливо коли німці, помітивши пожвавлення, відкривали вогонь; немов випробовував цим присутніх. Дізнався, що в солдатів махорка перетирається в кишенях: нема в чому тримати, — і наказав тиловикам негайно пошити кисети. А тим часом жодного теплого людського слова нікому й не сказав, такого не запам’ятали.
Були й дрібниці, котрі завдавали прикростей людям.