Що ночував усі три ночі в них там, у армії, і одну з тих ночей на передовій — це добре. А от що, виявляється, возив з собою скручений валиком матрацик, тоненький, як підстилка, і цей матрацик, і свої простирадла, і ковдру велів застеляти поверх приготовленої постелі — це вже ні до чого. Може, боявся вошей, а може, думав, що йому в армії чистої білизни не знайдуть і не постелять… І горілки жодного разу ні з ким і краплі не випив, ніби відштовхуючи людей від себе. А головне, оцей його Шлейов, полковник, за ним не тільки термос, а й власну склянку возив, і в пергамент загорнуті якісь дієтичні котлетки, і щось там іще, теж своє, окреме. А при всьому тому був вдатний удень, на животі, по грязюці доповзти до бойової охорони…
Захаров, зиркнувши на годинника, — він чекав уже тридцять хвилин, — ще раз оглянув кімнату Львова, яка, здавалося, промовляла за свого господаря, що нічого, крім дорученої йому справи, в його житті не було й не буде, і раптом згадав розповіді свого однокашника по Толмачовці, начальника Політуправління фронту Гавриліна, про дружину Львова: його дружина, вже немолода, навіть літня жінка, виявляється, була начальником аптеки в одному з фронтових госпіталів і за цей час кілька разів приїздила до свого чоловіка. Від цього госпіталю до штабу було кілометрів із сорок, і Гаврилін десь дізнався, що дружина Львова перший раз приїхала й поїхала собі на попутних машинах. Він при нагоді спитав Львова: чому так вийшло? Якщо в нього не було вільної машини, знайшли б іншу! А Львов відповів: «Я для неї особливих умов створювати не буду. Нехай їздить, як усі інші люди». — «Вихід із становища, звичайно, знайшли, — всміхаючись, сказав Гаврилін. — Довелося мені після тієї розмови — серце не камінь! — іншим разом посилати по неї свою машину». А Захаров, почувши про це, подумав тоді І знову подумав зараз, що в такій надзвичайній скрупульозності Львова є щось навмисне, показне, що дає йому змогу з висоти своєї принциповості нещадно прискіпуватись до інших людей за всяку дрібницю…
— Здрастуйте, товаришу Захаров, — озвався за спиною в Захарова голос Львова.
Львов увійшов, причинив за собою двері і, поквапившись подати руку Захарову, що вже підвівся, ступив за стіл і сів.
— Беріть стільця. Поговоримо.
Захаров узяв стільця і сів до столу, навпроти Львова.
— Згадав сьогодні, що ми зустрічалися з вами в Хабаровську, — сказав Львов. «Три дні був у нас в армії й не згадав, а зараз раптом згадав, — подумав Захаров. — Не інакше, як моєю особистою справою цікавився».
І він скоса поглянув на вогнетривкий ящик, що стояв у кутку, ніби його особиста справа мала лежати саме там, у тому ящику.
— Був у вас у Хабаровську, коли мене викликали, в травні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року, — сказав Захаров. — Ви багатьох тоді викликали. Думав — забули.
— Ні, не забув. Питання про вашу долю стояло тоді досить гостро.
Захаров нічого не відповів. «До чого й навіщо такий початок розмови? — подумав він. — Нагадати, що вони давно знайомі, можна було б якось інакше. Чи хоче підкреслити, що від нього тоді залежала моя доля? Ніби й не змовляючись, намагаємося не часто згадувати про те, що болить. А він, бач, згадав. Йому це, видно, не болить».
— Чаю хочете? — спитав Львов.
— Спасибі, з дороги було б непогано.
— Шлейові — високим, різким голосом крізь двері гучно покликав Львов.
І зразу ж одчинилися двері й на порозі став його товстий полковник, з сонним, білим обличчям.
— Треба чаю, — сказав Львов.
Полковник зник, причинивши за собою двері.
Львов присунув до себе блокнота і, взявши зі столу олівця, поставив у блокноті синю цифру «один» і за нею дужку, але більш нічого не написав.
Обличчя в нього було худорляве, трикутником: вузьке підборіддя й широкий лоб, а над ним густа кучма чорного, цупкого, кучерявого волосся.
Зараз, коли він сидів і дивився в блокнот, опустивши важкі повіки, і по цих повіках, і по зморшках під очима було видно, що людина стомлена й немолода. «На дванадцять років старший за мене, але я давно сивий, а він і досі ще чорнявий. — Захаров глянув на охайно, мабуть, тільки сьогодні підстрижені перукарем скроні Львова, в яких ледь помітно мріла сивина. — Ну так що ж буде по-перше?»
Львов підвів очі від блокнота й подивився на Захарова, ніби ще й сам не вирішив, що ж буде по-перше і що по-друге.
Тепер, коли він звів погляд, знову здавався молодшим за свої п’ятдесят вісім. Він дивився не прямо в очі Захарову, а трохи вище, в лоба… Ніби його цікавив не настрій людини, що сиділа перед ним, не вираз обличчя й очей, а думки, що сховані там, за чолом, які треба йому знати.