Сказав твердо, хоч з тривогою подумав, що аж надто впевнено тримається Львов. Характер характером, але ж, крім характеру, для такої певності потрібні ще й підстави! Може, він розмовляв уже з командуючим фронтом і переконав його? Щойно від нього повернувся…
А втім, чому все-таки звернувся з цим до мене? Отже, все-таки йому потрібна моя підтримка? Щоб камінь з гори покотити, іноді бракує одного поштовху. Штовхнеш… і пішов І Він скоса глянув на блокнот, що лежав перед Львовим, і побачив, що там уже синіла проставлена олівцем цифра «2» і за нею дужка й слово «командуючий» — без прізвища, із знаком запитання.
Львов простяг руку до телефону, поставленого край столу, наче хотів подзвонити комусь, хто зразу все це розв’яже і зробить дальшу розмову непотрібною. Але не дотягся, передумав і, взявши склянку, допив ковток холодного вже чаю. «Зараз відпустить, — подумав Захаров. — Про що нам ще говорити?» Та Львов не відпустив його.
— Як член Військової ради армії, викладіть мені свою власну думку про командуючого, — сказав Льовов спокійно, наголосивши, проте, на слові «власну» так, ніби заздалегідь не обіцяв брати її до уваги.
Захаров почав з того, що Серпілін командував у їхній армії дивізією, а потім став начальником штабу. Не забув згадати, що висунули його на посаду командарма після виклику в Москву, до товариша Сталіна.
Львов слухав не перебиваючи і записував щось у блокноті. Писав тим самим синім олівцем, але тепер уже дрібно, і Захаров не бачив, що він пише.
— До історії можете не вдаватись, — перший і єдиний раз за всю розмову перепинив його Львов, коли він заходився перелічувати операції, в яких брала участь їхня армія. — Мене цікавить не хід подій, а ваші оцінки.
Як їх відділиш на війні, одне від одного, оцінки — від ходу подій? Та коли доповідаєш начальству, часу маєш не стільки, скільки тобі треба, а скільки тобі дадуть.
І, знаючи свою звичку, захопившись, виходити за межі військової стислості, Захаров спинився і запитав:
— Ще п’ять хвилин маю?
І коли Львов мовчки йому кивнув, він сказав за ці п’ять хвилин про Серпіліна все добре, що знав; сказав як належить і про все, про що має говорити політпрацівник, даючи характеристику командирові, з яким давно пліч-опліч вОіЮє. Додав і те, чого за буквою не вимагалось: що з трьох командуючих, з якими він працював, Серпілін найсильніший і найперспективніший.
На цьому й закінчив.
— Перспектива поки що неясна, чи зможе він і далі командувати, — зауважив Львов так, наче пропустив повз вуха все інше. — У вас усе?
— Все.
— Про негативні риси сказати нема чого?
— Такого, що варте уваги, нема.
— Дивна позиція для члена Військової ради. Замість того щоб дивитися на командарма партійним оком, складається таке враження, що, навпаки, на все дивитесь його очима і за межі цього не виходите.
— На оперативну обстановку справді завжди дивлюсь його очима, — сказав Захаров. — Учуся й багато чого навчився в нього. Не заперечую. А в усьому іншому маю власні очі, ними й дивлюся.
Він ліз на рожен, але вже не міг спинитись. Знав, добре знав, що Львова колись понизили в званні, він став з армійських комісарів корпусним саме тому, що, підім’явши під себе командуючого, сам наважився вирішувати оперативні питання й такого накрутив, що й досі про це всі пам’ятають.
Та Львов, понад усяке сподівання, і виду не подав, що ці слова прикро вразили його, тільки помовчав якусь хвилинку та хруснув олівцем, що тримав у руці, і тим самим тоном, сухим і спокійним, яким розмовляв досі, заговорив:
— Ідеться не про те, що він поганий, а про те, що ви в ньому не бачите нічого, крім хорошого, отже, взагалі нічого не бачите. В чому він справді на висоті, а в чому ні, з ваших захоплених слів зробити висновок нелегко.
А висновок, що самі ви не на висоті становища, як член Військової ради, починає складатись. Принаймні партійністю ваші слова і не пахнуть.
— Не знаю, — Захаров підвівся, — мабуть, самого себе погано видно! Партія на це місце поставила, партія, коли треба, й зніме.
— Коли треба, зніме, — так і не піднявши голосу, мов луна, повторив Львов.
Захаров обернувся, взяв стільця, на якому сидів, поніс його через кімнату, поставив біля стіни, там, де він раніше стояв, посунув на одну лінієчку з іншими, і, в цих розмірених, неквапливих рухах подолавши хвилювання, повернувся і, ставши струнко, спитав:
— Дозвольте йти?
— Ідіть, — сказав Львов, але, поки Захаров устиг обернутись, додав — Сторінку про досвід снайперського руху бачив. Заголовки невиразні, а загалом оцінюю як задовільну. Заплануйте солдатські відгуки.