— Запланували, — сказав Захаров, стоячи ще й досі струнко.
— Ідіть.
Зійшовши з ганку, Захаров поглянув на годинника.
Вже четверта, — пора їхати прямо в корпус. Їхати туди годин зо дві з половиною. «Тим часом у дорозі можна й виспатись, тільки дідька лисого заснеш після такої розмови…»
Звикаючи до темряви, Захаров пошукав очима свою машину. Але машини не було ні перед будинком, ні праворуч, ні ліворуч від нього.
— Де моя машина? — спитав Захаров у автоматника.
— За восьмим будинком ліворуч, товаришу генерал, у провулку. Велено туди машини відганяти. Ваш водій уже приходив сюди, чекав на вас і знову до машини повернувся.
Захаров. пішов ліворуч по довгій сільській вулиці, рахуючи будинки.
Все було правильно. Машини належало відганяти. Але зараз, після розмови зі Львовим, його розлютило навіть і це. «Небо в хмарах, можна б у таку ніч і не відганяти, ніхто їх з неба не побачить…»
Ніч була не така вже й холодна, а він і взимку звик ходити розхристаний, але зараз, вийшовши од Львова, став хапати дрижаки. «Що це? Так налякався, що й мороз по спині? — сердитий на себе, всміхнувшись, подумав Захаров. — Ні, дзуськи! Хоч і дошкулив, але не злякав. З Черненком — зрозуміло, спасибі товаришеві Бастрюкові за інформацію. А з Серпіліним? Чого це він раптом поліз командарма знімати? Майже не бачивши його! Звідки таке нетерпіння! Треба Федору Федоровичу листа туди, в Архангельське, написати. Так, щоб він зрозумів, що не тільки він там, а й ми тут дні лічимо. І з листом когось послати з оперативного відділу. Побачимося в корпусі, порадимося з Бойком…»
Поринувши в думки, Захаров помилився, пройшов повз восьмий будинок, звернув не туди, не побачив своєї машини, повернув назад і почув голос водія:
— Я тут, товаришу генерал. Сюди, праворуч!
— Чому не спиш? Я ж велів тобі спати. Тепер новевеш, не виспавшись, і брязнеш мене, як Гудков командуючого.
— Я спав, товаришу генерал. Та почув, що йдете, і схопився… Шинель надінете?
— Надіну.
Водій схилився в глибину машини, взяв там шинель і хотів допомогти Захарову надіти її.
— Віддай. Скільки разів тобі казати, що не люблю цього.
— Темно ж, у рукава не попадете, — всміхнувся в темряві водій.
— І справді, темно, — згодився Захаров і, надіваючи шинель, відчув приємне тепло. Мабуть, Микола не збрехав, таки до останньої хвилини спав, накрившись нею.
— Поїхали, — сказав Захаров, сідаючи й прикриваючи коліна полами шинелі.
— Куди? Додому?
— Ні, прямо в сімдесят перший.
Вони пред’явили документи на виїзді коло шлагбаума й вибрались на шлях.
Захаров їхав і довго, майже півгодини, мовчав. Потім, скоса глянувши на водія, подумав: «А щось таки вже просочилося по солдатській пошті. Без цього не спитав би мене, коли поспішали сюди, чи скоро повернеться Серпілін…»
— Дозвольте дізнатися, товаришу генерал… — вловивши погляд Захарова, сказав водій.
— Що, мовчати набридло? — всміхнувся Захаров. — Почекай, ще намовчишся, коли командуючий повернеться. При ньому не те що при мені, за баранкою не побалакаєш.
— Так, коли в нашій машині з ним їдемо, тут уже рот на замок, — мовив водій.
— Нічого, це тобі на користь. Ти й так занадто балакучий. Про що хотів дізнатися?
— Чому це у вас настрій сьогодні поганий, товаришу генерал?
— Не поганий, а, можна сказати, гидкий, — відповів Захаров, — бо вночі спати треба, а спати не дають.
— А ви зараз поспіть. Дорога ж довга.
— Спробую, коли ні про що не питатимеш.
Водій замовк, а Захаров подумав, що, мабуть, даремно розпускає його більше, ніж треба, буває, що Микола тримається аж надто вільно. Але ж котрий рік сидить ліворуч від тебе за баранкою, і вдень і вночі, майже щодня по багато годин, людина, якої спробуй пошукати, ладна все, що тільки може, зробити, і все, на що здатна, віддати, хоч і саме життя. І це не слова, так воно є насправді.
Бо вже перевірено. І після довгої розмови, яка щойно закінчилась там, у тій перетвореній на канцелярію хаті, зараз багато важило, що поруч з тобою їде Микола, з яким ви обидва, кожен по-своєму, любите один одного.
І це, здавалося б, найпростіше, немудряще почуття робило Захарова зараз, у нелегку для нього хвилину, в чомусь дужчим за ту людину, що лишилась там, у хаті, за людину, якої не тільки не любив сам Захаров, але й, як здавалося Захарову, не могли любити й усі інші люди, бо вона сама не могла і не вміла любити їх. «Цікаво, який він був у громадянську війну, коли його послали комісаром до тієї чотирнадцятої Залізної бригади, що починала під Воронежем, а закінчила в Польщі?