Невже й тоді був такий, як зараз? Важко уявити собі.
І чого він причепився до Серпіліна? Виходить, погано, що ми живемо з командуючим душа в душу? А коли інакше не вмію й не хочу? Отже, я, він певен, уже й не політпрацівник. Дав зрозуміти, що «поладнали» ми з командуючим. Мабуть, так дивиться на це. А ми не «поладнали», а спрацювалися. А йому це однаково. Чи спрацювалися, чи поладнали — йому байдуже. А що я, мушу доноси писати, чи що, на добру людину, щоб довести партійність мого ока? Та коли б навіть було про що доносити, все одно я того не робив би. А поставив би питання відкрито і руба. Рука не схибила б. Траплялося в житті й таке…»
І, згадавши, як це бувало в нього в житті, Захаров з радістю подумав, що не відступив сьогодні. Треба було зчепитися — і зчепився! Невже Львов і справді думає про тебе, що, коли б треба було, ти не зчепився б з Серпіліним? З ним, з членом Військової ради фронту, треба було, і зчепився, а із своїм командармом не зчепився б?
Львов мало тямить у людях при всьому своєму розумі!
А Серпілін лікується в санаторії й не знає, які хмари в нього над головою…
Захаров раптом згадав про ту свою давню зустріч з Львовим у Хабаровську і, з прикрим холодком у душі пов’язавши одне з одним, подумав про тодішню долю Серпіліна. «Чого ти так стараєшся? — подумав він про Львова. — Може, тобі це в Серпіліні не подобається, біографія не влаштовує?.. Товариша Сталіна влаштовує, а тебе ні?..»
Розділ п’ятий
Після того як Захаров пішов, Львов іще з хвилинку нерухомо просидів біля столу, дивлячись перед себе на стіну, туди, де щойно стояв Захаров.
Потім витяг з кишені бриджів ключ від вогнетривкого ящика, вийшов з-за столу, нагнувся, відімкнув ящик, витяг звідти книжку з бланками шифротелеграм, знову замкнув ящик, сховав ключ у кишеню й сів до столу, скривившись од головного болю.
Він рідко лягав спати раніше п’ятої ранку. Але сьогодні о четвертій годині ночі відчув себе втомленим більше, ніж будь-коли.
Розмова з упертим Захаровим була лише кінцем довгого й важкого, вісімнадцятигодинного робочого дня, протягом якого він витратив особисто на себе лише двадцять хвилин: десять на обід і десять на вечерю. Сніданку, вважай, не було: дві склянки міцного вранішнього чаю він, як завжди, випив, переглядаючи з олівцем у руці чергові номери фронтової, армійських і дивізійних газет.
Потім поїхав у другий ешелон, вислухав там повідомлення заступника командуючого по тилу, записав у блокнот ці дані й до пізнього вечора їздив по фронтових тилах, перевіряючи, як насправді йде діло.
Він побував на двох артилерійських складах, потім на складі пального, потім перевірив, як надходять авіаційні заправки на одному з аеродромів, звідти зазирнув у госпіталь, який, усупереч повідомленню, ще й досі не передислокувався вперед, і, нарешті, поїхав спочатку на одну, потім на другу станцію постачання, куди залізницею прибувала основна маса тих вантажів, без яких не можна було починати наступ.
Власне кажучи, за розподілом обов’язків основний контроль над усім, що стосувалося тилів і постачання, лежав не на ньому, а на другому членові Військової ради.
Проте Львов, вважаючи, що той не впорається, діяв через його голову.
Звичка думати, що майже всі, хто з ним працював, не досить сильні для того діла, на яке їх поставили, завжди спонукала його усвідомлювати свою власну необхідність.
Коли б він думав інакше, то дивувався б: навіщо він тут і чому його сюди послали?
Усвідомлення, що він — людина, покликана виправляти чужі хиби, так увійшло в його плоть і кров, що він, ще їдучи на нове місце служби, вже заздалегідь вважав, що ті, з ким він має зустрітися, не зробили до його приїзду всього того, що повинні зробити.
Сьогодні він повернувся з поїздки по тилах і невдоволений, і заразом вдоволений. Невдоволення діяльністю інших людей викликало в ньому почуття вдоволення своєю власною діяльністю.
Не можна сказати, щоб справа постачання їхнього фронту перед майбутнім наступом ішла погано. Але картина не була така вже й безхмарна, як у вранішньому повідомленні заступника командуючого по тилу.
Всупереч графікові, не підійшло кілька ешелонів, на одній станції простоювали порожні вагони, а на іншій вантажі першої черги загнав хтось на дальні колії, і вони приймали їх пізніше від вантажів другої черги.
Крім того, були підстави думати, що принаймні два ешелони, які ще не підійшли, хтось затримав по дорозі й переадресував на сусідній фронт.