Словом, член Військової ради армії Захаров виявивсд зпачно гіршим, ніж можна було передбачити, і Львову не спадало й не могло спасти на думку, що Захаров, навпаки, виявився набагато кращим, ніж він думав про нього.
Когось іншого могла б роздратувати сама гострота відсічі, яку дав йому підлеглий, на цей раз Захаров. Але для Львова було це скоріш на користь Захарову. Людина, яка здатна так відповідати тобі, мабуть, за інших обставин здатна так само наполегливо відстоювати свою думку і в суперечці з командуючим армією, що від нього й вимагалось! Але при цьому він, як видно, з тих людей, котрі втрачають здатність гостро ставити питання, коли надто довго працюють на одному місці й починають дивитися на все очима тих, з ким працюють, а не своїми власними. Щоб така людина, як Захаров, знову стала на своє місце, треба роз’єднати її з тими, до кого вона звикла, і з’єднати з тими, до кого не звикла. Створити для неї інші обставини, і виявиться, що вона ще не втрачена для політроботи.
Якщо командарм після лікування все-таки повернеться на армію, доведеться міняти члена Військової ради. А якщо прийде новий командарм, тоді побачимо. Питання залишається відкритим, хоч це й погано, коли дуже багато питань надто довго залишаються відкритими!
Захаров помилявся, коли думав, що Львов уже погодив з командуючим фропту питання про Серпіліна.
Навпаки, коли йшов розмовляти з командуючим, Львов передбачав, що їхні погляди розійдуться. І все ж таки пішов, бо хотів з’ясувати.
Він почав розмову про заміну Серпіліна іншим командармом одверто й наполегливо, як звик порушувати такі питання, але командуючий франтом не став на ту різко негативну позицію, якої ждав від нього Львов.
Чекав і навіть віддав би перевагу їй, бо різко негативна позиція давала більшу можливість перенести суперечку нагору й боротися там за свою точку зору. Зараз, а не потім, коли буде пізно.
Командуючий чинив опір наполяганню Львова, не розмовляючи з баса. Замість одвертого «ні!» ухильно сказав, що Львов рано б’є тривогу. Бойко поки що бездоганно, навіть понад усякі сподівання виконує обов’язки командарма, і це дає змогу зачекати, спитати ще раз про реальні строки повернення Серпіліна. Казав, що армію Серпіліна вія поставив на майбутній напрям головного удару, бо вона єдина з трьох армій фронту має вже за плечима досвід наступальних операцій на велику глибину, а дві інші армії та їх командарми такого досвіду ще не мають. І хоч йому самому прикро, що Серпілін тимчасово відсутній у період підготовки операції, але все-таки це менше зло поряд з тим, якого може завдати поспішне призначення на ударну армію нової людини, котра ще не спрацювалася з штабом і не знає військ.
— А якщо він повернеться не тільки з запізненням, а ще й у неповноцінному фізичному стані після тієї аварії та струсу мозку? — спитав Львов.
— Не будемо підміняти лікарів, — відповів на це командуючий. — Вони, а не ми відповідають за те, в якому стані виписують людину. І, очевидно, до того ж знають, що виписують її на фронт, а не в інвалідну команду. Зачекаємо! Не поспішайте з висновками.
Так і скінчилося — мов у подушку!
Своїми «рано» й «поки що» командуючий поставив Львова в скрутне становище для тих негайних дій, які йому кортіло розпочати. В цьому бажанні не було нічого особистого. Його тривожила суть справи: в період підготовки до наступу майже місяць без командарма саме та армія, яка має завдати головного удару. А що, як нового командарма все-таки доведеться призначити, і не зараз, а перед самим наступом — що тоді? А коли призначити його зараз, навіщо заздалегідь думати, що він виявиться гіршим за Серпіліна? І чому він за той час, котрий іще лишився, не встигне освоїтися в армії й спрацюватися з штабом? Що це за незамінність? Незамінних людей нема!
Замінили ж його, Львова, на тому фронті іншою людиною, і працює та інша людина. І готує той фронт до наступу.
А він, Львов, приїхав на цей, заново створений фронт і робить своє діло тут. І немає чого розводити шаманство навколо слова «спрацюватися»! На війні де наказано, там і працюють.
Якби зараз отой Серпілін був живий та здоровий тут, на місці, мабуть, про нього не постало б питання. А коли його немає на місці — постало!
Після розмови з командуючим Львов думав про Серпіліна з роздратуванням, як про перешкоду, що заважала створити цілковиту ясність, якої він так прагнув. Та коли Захарову спало на думку, що Львова до того ж може не задовольнити ще й біографія Серпіліна, він був не такий уже й далекий від істини.