Взагалі надто багато розмов про совість і про власну гідність і мало конкретної, чорнової роботи з метою перевірки геть-чисто всіх.
Зараз, у період підготовки, нехай так, можна й почекати, що і які наслідки дасть. Та коли так буде й потім, у боях, це може стати небезпечним, навіть згубним. Там чекати ніколи!
У роботі апарату штабу фронту, в апараті зв’язку, взагалі в усьому, що пов’язано з управлінням військами, було чимало неполадок. І не дивно: фронт щойно сформувався.
Але командуючий, на думку Львова, надто терпляче ставився до цих неполадок. А головне, до людей, які були в тому винні. Все в нього рука не піднімалася — ні зняти, ні перемістити навіть тих, кого, за переконанням Львова, вже не можна було терпіти.
На шкоду справі не любить псувати стосунків? Тільки-но сьогодні, коли Львов сказав йому про розбіжність між повідомленням заступника по тилу й фактичними даними за день, — що зробив командуючий? Коли Львов назвав заступника по тилу «липачем», він спинив його жестом руки і сказав: «Ну, це вже ви занадто, зопалу!»
А потім подзвонив тому своєму заступникові і, замість того щоб всипати йому, сказав з докором, називаючи його на ім’я та по батькові, що не чекав од нього таких неточностей і сподівається, що це ніколи не повториться…
Так проснодіватись можна й до початку наступу! А потім виявиться, що на ім’я та по батькові один орного величали, один на одного покладались, а боєкомплектів та бензозаправок недобрали.
Намагаючись пояснити собі цю лагідність, цю розмагніченість командуючого, яка, здавалося б, не поєднувалася з деякими сторінками його колишнього бойового досвіду, коли він, командуючий армією, вславився завзятістю в тяжких оборонних боях, Львов пояснював це частково тим, що командуючий зараз нездужає. У нього було загострення цукрової хвороби, мабуть, почувався через неї невпевнено. Навіть у війська їздив, посадивши позад себе, на віліс, лікарку: вона двічі на день робила йому уколи.
Львов відверто сказав йому сьогодні, що, коли потрібні уколи, краще все-таки їздити в частини з кимось іншим. Можна навіть і когось з офіцерів оперативного відділу, які завжди супроводжують його, навчити цього; уколи інсуліну — справа нескладна.
Командуючий тільки сердито крякнув:
— Ех, хоч би в це ви не лізли…
А як же не лізти в це, коли є сигнали знизу: ходять чутки що, мовляв, командуючий їздить на передову з лікарем. У чому ж річ? Що з ним сталося? Уже не кажучи про все інше…
Так, нездужає і, може, тому не досить певний щодо себе і не вимогливий до інших. Це одне з одним майже завжди пов’язане.
І ще одно — також тривожне: за плечима в цієї людини немає досвіду великих наступів. Досвід оборони, головним чином у масштабах армії, є. А досвіду в наступі немає. Тому так і чіпляється за Серпіліна і поставив його армію в напрямі головного удару. В Серпіліна є досвід наступу, а сам він його не має.
Особисто він — людина хоробра, це доведено. Коли знав: або ні кроку назад, або скинуть у море! — непогано вирішував своє важке, але просте завдання.
А ось як він наступатиме, командуючи цілим фронтом?
Як буде день за днем просувати вперед війська, коли бракує досвіду, потрібної твердості й вимогливості?
Десь на дні душі, приміряючи все, що думав про інших, до самого себе, Львов вважав, що жорстокість і вимогливість можуть замінити брак досвіду й знань. А коли немає ні досвіду, ні вимогливості, що тоді?
Його тривожив майбутній наступ. Те, що Сталін послав його на цей заново створений фронт, вимагало від нього, щоб він на перших кроках виявив твердість, якої від нього чекали: написати Сталіну, що командуючий фронтом не справиться, що тут потрібна інша людина, більш вольова, більш вимоглива.
На другий рік війни, в дні найтяжчої для нього життєвої катастрофи, Львов опікся, взявши всю владу в свої руки, підім’явши під себе хоч і досвідченого, але нерішучого командуючого. Тоді, до самого початку катастрофи, Львова цілком задовольняло становище, коли він, власне, командував сам, а нерішуча людина, забувши про свої права, була при ньому в ролі радника. А тепер, коли пам’ять про цю катастрофу вже два роки, мов тінь, ходила за Львовим по всіх фронтах, куди б його не посилали, він, навпаки, побоювався, що поряд з ним воюватиме людина не досить вимоглива, нездатна проявити вольове начало і довести до кінця операцію. Саме такою людиною йому й здавався командуючий фронтом.