Так, були часи, коли Львов за своїм становищем і самопочуттям міг наважитись відтиснути набік командуючого і взяти все до своїх рук. Ті часи в армії минулися, і нема ознак, що вони можуть повернутись. Але все-таки Сталін послав його сюди, отже, він на нього ще покладається. Тривога, що командуючий не справиться з фронтом у майбутньому наступі, а він, Львов, буде при цьому присутній, але вже пізно буде виправляти становище, пригнічувала його всі останні дні.
У нього визріла рішучість написати про це Сталіну, заразом поставити питання і про командарма, який ще й досі відсутній. Рішучість була, але все-таки він сидів зараз біля столу, перед ним лежали блокнот і олівець, яким він мав написати цю записку, — сидів і не міг примусити себе це зробити. Заважала думка про можливі наслідки.
А раптом Сталін не зрозуміє його, не захоче зрозуміти?
Ота катастрофа в сорок другому році, коли він спочатку підмінив собою командуючого фронтом, а потім провалив операцію, була трагедією для нього самого.
Коли вона сталася, він зробив усе, що від нього залежало, щоб урятувати всіх, кого ще можна було врятувати. При цьому він так мало думав про своє власне життя, що потім про нього говорили як про людину, яка шукала смерті. То була неправда. Він не шукав смерті, бо не думав ні про себе, ні про те, що з ним буде потім.
Катастрофа була таких розмірів, що він міг чекати для себе будь-яких наслідків. Вони здавалися йому нестрашними в порівнянні з тим, що він не виправдав сподівань Сталіна, підвів його.
І коли його після цього, знявши з посади й понизивши в званні, послали на фронт членом Військової ради армії, — всі ці переміни в службовій долі були для нього нічим поряд з надією, що Сталін усе-таки не викреслив, лишив його серед тих, хто міг бути потрібний.
Йому доручили справу в десять разів меншу, ніж раніш, але цю справу йому довірив особисто Сталін. Бо після всього, що сталося, тільки Сталін міг вирішити, що з ним робити.
Він знав, чого саме від нього чекали ті, хто його не любив і не розумів, — чекали, що тепер він стане тихше води, нижче трави.
Та, всупереч їхнім сподіванням, він лишився самим собою. І, ставши членом Військової ради армії, перебуваючи в дуже невигідному становищі, все-таки майже зразу ж написав прямо Сталіну про непорядки, які побачив на фронті й які були істотні не тільки для їхньої армії, а й загалом для ведення війни. Написав і вніс свої пропозиції. Деякі з них було прийнято.
Сталін не захотів його бачити після тієї катастрофи.
Так і не зміг простити. Але те, що він писав Сталіну, Сталін читав і, коли вважав за потрібне вжити заходів, — вживав. І після того, як він пробув кілька місяців членом Військової ради армії, призначив членом Військової ради фронту.
І раптом у сорок третьому році йому вперше здалося, що Сталін перестає його розуміти. Принаймні так, як розумів досі.
Раніше, спираючись на довір’я Сталіна, він присвоїв собі право не довіряти нікому. В цьому вбачав свою роль і сам на неї напросився. Вважаючи своє власне недовір’я до людей нормою політичного життя, він, не шкодуючи нікого, інформував Сталіна про все, на що слід було звернути увагу, про все, що могло викликати недовіру до тієї чи іншої людини, що вимагало підвищення пильності або посилення контролю.
Він не вигадував негативних фактів, але збирав їх ретельно й невблаганно, вважаючи, що самі по собі факти не діляться на варті уваги і не варті уваги, бо будь-який так званий дрібний факт за певних обставин міг набути величезного значення.
Якщо в людей немає великих, тобто очевидних, вад, то є дрібні, тобто не всім видні. Інакше не буває. І треба шукати й знаходити ці не всім видні вади, котрі також можуть зашкодити.
Ставши на початку сорок третього року членом Військової ради фронту, він поспішив написати Сталіну про вади командуючого фронтом, поки що про так звані «дрібні».
Через два місяці його відкликали з цього фронту і послали на інший. Як він потім дізнався, командуючий фронтом поскаржився Сталіну й попросив його вирішити, хто з них двох, він чи член Військової ради Львов, залишиться на фронті. Разом вони працювати, мабуть, не зможуть.
Майже те ж саме повторилося й на іншому фронті. Він не знайшов спільної мови з командуючим. Не вперше. Він не знаходив її у своєму житті ні з ким. Не шукав, та й не вважав, що пошуки спільної мови — частина справи, яку йому доручено. Просто неухильно повідомляв про всі вади, помилки й порушення, які вбачав у будь-чиїй діяльності. Писав і про користолюбні та морально почесні вчинки тих або інших осіб. Або про те, що вважав за такі вчинки…