І в результаті через п’ять місяців знову опинився на іншому фронті. На цьому, третьому, фронті вони з новим командуючим знову не знайшли спільної мови й одночасно поставили питання перед Сталіним, і цього разу їх зняли зразу обох.
Фронт, який півтора місяця тому розділили на два, був для нього по порядку вже четвертим, а цей — п’ятим.
А сам він лишився тим, ким був. Не давав наступати собі на ногу і не став тим битим, за якого двох небитих дають. Писав Сталіну все, що вважав за свій обов’язок написати, не боячись, які будуть наслідки.
Не міняв ні принципів, ні стосунків з людьми. Скрізь і завжди жив і працював не разом, а окремо від командуючих. Не єднався з ними, не шукав собі спокійного життя. Як тільки прибував, зразу ж давав зрозуміти, що не потуратиме ні собі, ні іншим.
Думав, що поводиться так, як і повинна поводитись людина, яка, незважаючи ні на що, не втратила довір’я Сталіна і мусить виправдати це довір’я скрізь, за всяку ціну.
Та чим далі, тим більше на війні з ним діялося щось не так, він не до кінця розумів, що саме, але гадав, що все це відбувається лише тому, що Сталін перестав його розуміти. А чому перестав? Чому на початку війни, в найтяжчі дні, коли справи йшли гірше, набагато гірше, він нібито був на своєму місці? А зараз, коли при всіх вадах справи йшли куди краще, ніж раніше, він став начебто гіршим, не на своєму місці! Чому? Може, все те, що він робив, що досі було таким потрібним, зараз хоч і потрібне, але вже не так? Чому на ті чи інші його донесення про недогляди й непорядки тепер дедалі частіше не звертали уваги? Коли, де і з чого це почалося?
Згадуючи зараз про все, що відбувалося з ним за останні півтора року, він добре, навіть дуже добре розумів усю міру небезпеки, іцо її могла таїти зараз для нього самого ця записка до Сталіна, в якій висловлено бажання про заміну командуючого фронтом, та ще до того ж — одного з трьох командармів.
Він — людина, яка майже ніколи й нікому до кінця не довіряла, — ніс зараз у своїй власній душі ні з ким не розділену трагедію, не розуміючи, чому Сталін довіряв йому тепер менше, ніж раніше. І, навпаки, більше, ніж будь-коли раніше, вірить людям, які при всіх своїх перемогах і знанні військової справи лишаються дітьми в політиці в порівнянні з ним, Львовим.
Чому? Що змінилося?
Як було б просію зараз відступити! Яку силу спокуси таїть у собі примирення з обставинами, в яких він опинився! Яке легке самовиправдання: не вірить — і не треба, не зважає — і не треба.
Він подумав про це з презирством до людей, для яких такі міркування виявляються важливішими за все інше.
Подумав і, присунувши до себе блокнот, надів окуляри, взяв олівець і своїм різким, крупним почерком написав угорі на аркуші: «Тов. Сталіну».
Так він завжди писав йому — і в двадцяті, і в тридцяті роки, і тепер. «Тов. Сталіну» — без імені та по батькові. Ім’я та по батькові — це все звички інших людей, що прийшли пізніше. А в нього в його ставленні до Сталіна збереглися ще звички тих, двадцятих, років, коли вія тільки-но починав працювати зі Сталіним, тільки вчився в нього працювати, будучи поруч з ним. «Тов. Сталіну», — написав він у заголовку і те ж саме повторив ще раз у тексті. «Тов. Сталін, вважаю за необхідне повідомити Вас…»
Розділ шостий
Командир 332-го стрілецького полку Герой Радянського Союзу підполковник Ільїн повертався до себе в штаб разом з майором оперативного відділу армії, з яким вони цілий день, з самого ранку, лазили по передньому краю полку, що проходив вздовж болотяної заплави річки Проні, за п’ятдесят кілометрів од Могильова. Це — якщо лічити по прямій; коли почнемо наступ, вийде, звичайно, довше…
Цілий день ходили пішки, а тепер поверталися верхи.
Ільїн звелів прислати надвечір двоє коней з коноводом; лівофланговий батальйон стояв у лісі, і дороги звідти до штабу полка не було видно.
Правда, німці кілька разів на добу відкривали однією-двома гарматами вогонь. Та, простоявши місяць в обороні, в полку вже знали, о котрій годині й по яких квадратах вони б’ють найчастіше. А все інше — діло випадку.
Погода була хмарна, але тепла, пилюку на шляху прибив дощик, що пройшов надвечір, і, натомившись за цілий день, було приємно їхати додому, в штаб, на прудкому, об’їждженому коні. Взимку, коли Ільїн став командиром полку, зразу ж звелів замінити шкапу, що була в його попередника. Коли вже по закону належить мати коня, то він повинен бути гарний. А їздити верхи Ільїн і любив, і вмів. Він взагалі не любив чогось не вміти.