— А як сама ваша робота? По тобі чи ні?
— А мені іншої не пропонували, — сказав Синцов. — Цілий місяць од білого білета відбивався, місяць благав, щоб на фронт пустили. Після цього куди призначили — за те й спасибі! А ти що, гадаєш, оперативний відділ — діло десяте, можна й без нього? Наказав — і пішли?
— Без вас хіба підеш! Без вас тепер, коли й захочеш, — кроку не ступиш! Дякую, що нагадав.
— Аякже! Коли вже сиджу тепер на цьому ділі, змушений доводити, що потрібен!
— Та ви то потрібні. Тільки одне запитання: де, коли й скільки? А то, буває, сидите над душею, коли цього зовсім не треба.
— Скільки накажуть, стільки й сидимо. Думаєш, у такого, як ти, над душею сидіти — легкий хліб? А бувають ще й гірші за тебе.
— А чим же я поганий? — засміявся Ільїн.
— А тим, що, мабуть, любиш так: наказали, виконав, доповів. А щоб ми були присутні, коли ти наказ виконуєш, цього не любиш. І щоб без тебе доповідали, як там твої справи, теж, звичайно, не любиш. Тому й поганий. Що ж у тобі хорошого, з нашого погляду?
Синцов почав так серйозно, що Ільїн не зразу вловив іронію. Але потім зрозумів і всміхнувся:
— А хороші трапляються?
— Трапляються й хороші, — в тому ж тоні сказав Синцов. — Як тільки дістане наказ, так і дивиться — де ж ті, що допомагають, дух підносять, становище виправляють?
Де вони, а якщо нема — коли ж прибудуть? Оце для нашого брата — хороша людина! Тут ми можемо й порадити, і свої оперативні здібності розгорнути, і доповісти потім, що допомогли й забезпечили. З такою людиною нам є де похизуватись. А з тобою що? Чорта лисого?
— Невже у вас і справді так на це дивляться?
— Дивляться по-різному, різні люди. Але й ви теж різні. Є між вами й такі, що, не дай йому милиць, кульгатиме. Не перевір його донесення — набреше. Не буває?
— Начальником штабу пішов би до мене? — раптом спитав Ільїн.
— Досі я вважав, що він у тебе є.
— Є. Але ти мені скажи. Якби було вільне місце?
— Якби та якби, — буркнув Синцов. — Коли буде, тоді й поговоримо.
— Тоді пізно буде. Я тут буду, а ти там…
— Ну пішов би. — Синцов зупинив коня. — А що далі? Чому спитав?
— Хотів би з тобою служити.
— Припустімо, і я хотів би. Давно пішов би з оперативного відділу, та нав’язуватися до когось із своєю рукою ніяково. Тільки не розумію, для чого ця розмова.
Починати її при живому начальникові штабу негарно.
— Чому негарно? Що я його, під кулю підводжу? Він сам рапорт подав, хоче йти від нас, мені комдив казав.
— А чому хоче йти? — спитав Синцов. — Кадровий офіцер, на перший погляд людина розумна і в літах. Може, ти свій характер на ньому показуєш?
— Я характеру не показую, — мовив Ільїн, — але вдачу маю, це правда. А тут бачиш, як склалося: коли Туманян з полку начальником штабу в дивізію пішов, лишились я і цей Насонов. Я — заступник по стройовій, він — начальник штабу. Він кадровий, звання в нього вже підполковник, я майор і офіцер доморослий, у полку виріс. Він сподівався, що призначать командиром полка його, а призначили мене. Я йому ями не копав, та коли вже мене призначили, то мені й командувати, а йому бути підлеглим. Людина з досвідом, але млява. Та ще вбив собі в голову: чому Ільїн, а не я? Через це ні про що інше й думати не може. Тепер це вже вирішено — піде від нас.
Можливо, в нашу ж дивізію, заступником по тилу. А ми з тобою, коли згоден, над полком попрацюємо, зробимо його найкращим в усій армії!
У Ільїна щиро прохопилося те молоде, завзяте, двадцятичотирьохрічне, що все-таки було ще в ньому, хоч йому й здавалося, що він уже людина зріла.
Синцов усміхнувся:
— А може, коли я в стрій попрошусь, мені посаду вищу дадуть, ніж ти обіцяєш? Усе-таки рік в оперативному відділі пробув!
— Пошлють на більше — йди, я тебе зрозумію.
— Пожартував. Яке там — більше! На війні всього зразу не осягнеш: поки одного досвіду набуваєш, інший втрачаєш. Навпаки, я радий твоїм словам.
— Коли повертатимешся, скажи про нашу розмову комдивові. По-дружньому. Він же тобі свояк.
— Давно було, забуто й поховано, — сказав Синцов.
— Ну то й що ж? Товаришами ви ж з ним лишились? І мова не про те, щоб з передової — в тил, а навпаки.
— Коли обставини дозволять, то скажу, — пообіцяв Синцов.
— Як твоя… — Ільїн, подумавши про Таню, хотів уже сказати «жінка», та затнувся. Чого на війні не буває! Тоді, в Сталінграді, мали намір одружитись, а може, потім склалося по-іншому… — Як твоя Тетяна?