— Ще в березні з фронту вирядив. Дівчинку народила.
— Виходить, ви часу не гаяли! — недоладно сказав Ільїн і, зрозумівши, що сказав невдало, почервонів.
Але Синцов навіть не помітив, як він сказав. Усе, що було і до від’їзду Тані, і тепер, було таким не простим, що, коли б він розпочав про це щиру розмову з Ільїним, довелося б розповідати надто довго.
— А сам ти як?
— Живу вприглядку. На більше часу нема, — сказав Ільїн. — Служба така — полк. Надолужу після війни, за всю війну зразу.
Кілька хвилин вони обидва мовчки їхали вздовж узлісся, яке так рано й рясно зазеленіло. Весна була дощовита й тепла, і ліси забуяли о цій ранній порі рясніше, як завжди.
— Ми отут у липні сорок першого з оточення з Серпіліним виходили. — Синцов усе ще дивився на узлісся. — Коли ми були в тебе у другому батальйоні, там, де струмок у кр тече, мені навіть здалося, що саме цим яром і виходили тоді до битого шляху на Кричев.
— А що у вас про командарма чути, чи повернеться він, чи дозволить здоров’я? — спитав Ільїн. І в його запитанні разом з людським співчуттям Синцов помітив ще й відтінок тієї низової солдатської байдужості до можливих перемін там, нагорі, яка мимоволі, сама собою, народжується і од нечастих зустрічей з великим армійським начальством, і од величини дистанції від тебе до нього.
— Чув, має повернутись. Ніяких інших розмов поки що не було.
— Якщо повернеться, йому тепер у знайомих місцях наступати, це добре, — сказав Ільїн, тамуючи бажання спитати Синцова: як гадаєш, коли все-таки почнеться?
Все одно відповісти на це Синцов йому не міг, якби навіть знав: про такі речі не говорять. А взагалі й так ясно, що наступ не за горами. Ільїн уже багато разів сам собі планував, як це буде. Після тривалого стояння на передовій їхню дивізію, очевидно, мали в останній момент замінити й вивести в другий ешелон. Так уже бувало, але Ільїн не хотів і думати про це. За його планом, — навпаки: фронт ущільнювався праворуч і ліворуч іншими частинами, їхня дивізія опинялась на вістрі прориву, а його полк — у першому ешелоні.
— В ніч на двадцять сьоме вирвалися з Могильова, через Дніпро, а тридцятого всі, хто зостався живий, були вже тут, — знову згадав Синцов про минуле.
— Непогано б і назад — за три дні звідси до Могильова, — сказав Ільїн. — Але поки до Дніпра дійдеш — водні перепони одна за одною. І всі, як на сміх, мають жіночі назви: Проня, Бася, Фрося, Маруся.
Синцов посміхнувся. Фросі й Марусі — таких річок тут не було, а Проня й Бася справді були, і на їх форсування відводилося немало місця в попередніх планах, які так і сяк обговорювалися в оперативному відділі.
Вони їхали поруч і думали один про одного. Ільїн думав про те, чому Синцов не захотів говорити про свою Тетяну. Поїхала й народила. Більше ні слова не сказав.
Може, щось у них не так? Мовчить, характер має. Та хіба ж без характеру з такою рукою назад на фронт потрапив би? Сказав, що послали його в дивізію на три дні, по одному дню на кожен полк. Треба лишити ночувати в себе, а вранці відвезти до сусіда. Заночує, тоді й побалакаємо. Якщо хтось на голову не звалиться, як минулого тижня член Військової ради фронту.
Ільїн згадав той приїзд, що скінчився й для нього, й для полку великими неприємностями, і скривився, мов од зубного болю. Було досадно до сліз, що саме в тебе, в кращому полку не тільки в дивізії, а й у корпусі, в тебе, що звик жити без прочуханок, в одній роті все збіглось як на зло: командир роти занедужав, а старшина накапостив, і солдати в бойовій охороні голодні сиділи.
Ганьба не тільки для полку, а й для всієї дивізії. Треба ж було члену Військової ради фронту приїхати, щоб усе це розкопати!
Ільїн скоса блимнув на Синцова й подумав: «Цікаво, знає він чи не знає?»
— Чув, що в нас тут було?
— Чув.
— А я думав, не чув, коли не питаєш.
— Та про що ж питати? Коли в хорошого командира полку така осічка, — це все одно, що сліпа куля. Навіщо ж питати, звідки й чому? На те й сліпа.
— Щодо хорошого командира полку тепер ще подумають, — з прикрістю мовив Ільїн. — Була раніше думка, що хороший, та можуть і змінити.
— Коли б змінили, не лишили б на полку. Вважають, що хороший, якщо лишили.
— Повір, — сказав Ільїн, — коли все це сталося, дві ночі зовсім не спав. Думав: як же це так?
— Та вірю ж! Коли дізнався, що солдати голодні лишились, то й годиться не поспати. Тим паче не сам, гляди, маявся! Підлеглим теж, мабуть, спати не дав?
— Не дав.
— Так я й знав, — сказав Синцов. — Думаєш, я тебе не пам’ятаю? Я тебе пам’ятаю.