Йшла велика війна, а маленький Ільїн пер і пер на ній уперед. Замінивши вбитого, явочним порядком з писарів став начальником штабу батальйону, раніше, ніж дістав звання лейтенанта. Згодом замінив пораненого Синцова на батальйоні. І також, як і перед тим, спершу тільки виконував обов’язки, а потім затвердили: після молодшого лейтенанта зразу дали старшого, сягнувши через одне подання, що десь залежалось. Курську дуту зустрів комбатом. У перший день боїв пропустив через себе німецькі танки, а піхоти не пропустив. Як не повертались, як не утюжили, а не виліз і не побіг, лишився. І коли знову посунула німецька піхота, знов: по піхоті — вогонь!
І гак чотири рази. До ночі, поки не приповзли з полку з наказом: якщо живі — відійти.
Про це потім писали і в армійській, і в фронтовій газетах. І в батальйоні дали Героя зразу чотирьом: трьом мертвим і одному живому — Ільїну. Зразу і Героя, й капітана. А через три місяці Туманян узяв його до себе в заступники по стройовій. А потім, узимку, лишився за командира полку замість Туманила — майор! А в останньому, травневому наказі — підполковник.
Ішов хутко, але навряд чи йому щось дали більше того, що заслуговував. Звичайно, те, що Герой, певну роль відіграло, коли висували. Але ж на війні як? Коли сам по собі Герой, а як командир слабкий, то лише за те, що Герой, тепер просувати не стануть. Покарати — іноді замисляться. А просувати — ні! Собі дорожче.
Синцов думав про Ільїна не заздрячи. Таке він пройшов за війну, що не шкода для нього ні полку, ні звання підполковника, ні Зірки на груди. Все дали, і правильно зробили. Як у чомусь і пощастило на війні Ільїну, то в одному: що не тільки живий, але й ні разу не поранений. За всю війну жодного разу ні на що, крім війни, часу не гаяв. Ні на переформування, ні на тилові сидіння, ні на госпіталі. Так і пройшов усі три роки без подряпини, не те що ти. Тьху, щоб не наврочити!
Війна йде. І люди на ній або вмирають, або ростуть, як ось Ільїн. «Хоч буває й так, що війна йде, а люди на ній стоять. Вона їх за собою вперед тягне, а вони все одно потилицею вперед, а поглядом назад, у минуле», — усміхнувшись, подумав Синцов і раптом спитав:
— Двадцять п’ять іще не стукнуло?
— Як для кого, — сказав Ільїн. — Інші вважають: якщо з дев’ятнадцятого року — двадцять п’ять. А я для себе поки що лічу — двадцять чотири. Хочу ще п’ять місяців молодим пожити!
Він усміхнувся, але за сказаним відчувалося щось серйозне. Мабуть, вів сам собі лік, що він устиг і чого ще не встиг. А може, й ревниво міркував: чи нема в їхній армії командира полку ще молодшого, ніж він? Хоч тепер, здається, такого не було. Був один у 202-й дивізії, та вбили взимку, в тих зимових боях на Слюдянці. «Ціну собі добре знає», — подумав Синцов і згадав один випадок у Сталінграді, здавалося б, незначний, але він багато чого відкрив йому в Ільїні.
Якось уже під кінець боїв, коли вони зайняли для КП підвал, де раніше був штаб німецької дивізії, він увійшов туди й почув, як Ільїн читає вголос сам собі один з тих паперів, які лишались після німців скрізь: і на столах, і під столами. І, як міг зрозуміти Синцов, читав Ільїн цей папір досить вільно, не калічив мови.
— Виходить, ти німецьку знаєш? — спитав Синцов. — Чому ж ти приховував досі?
— Хіба це називається знаю? Просто поцікавився, чи можу прочитати. Там у нас, у Балашові, багато німців Поволжя жило, а я в педучилищі разом з ними вчишся.
Прислухався до їхньої мови…
У цьому був увесь Ільїн, весь його характер. Рибочкін, той, знаючи п’ятдесят слів, уже й полонених перекладати брався. А Ільїн — ні! Знав куди більше за Рибочкіна, але про це ніколи не казав. Не хотів червоніти, що не досить добре знає мову, ні перед німцями, ні перед своїми.
А нишком читав німецькі документи, перевіряв свої знання.
— Як, поки ми з тобою не бачились, у німецькій мові далі просунувся? — згадавши це, спитав Синцов.
— Ніх зо гут, — сказав Ільїн, — абер айн бісхен бессер, альс ін дер альтен цайт нах Сталінград! — сказав досить жваво й сам засміявся од цієї жвавості. — В Німеччину ввійдемо — знадобиться. Відтоді, як знов мене доля звела з Завалишиним, потроху вчуся в нього, знаходимо час.
— Замість чого, замість сну, чи що? — всміхнувся Синцов.
Ільїн кивнув. Можна було й не питати. Замість сну, звісно. Замість чого ж іще можуть знайти час командир полку і замполіт? На цих посадах у порядних людей вільного часу обмаль.
Згадавши Завалишина, Ільїн сказав, що замполіта знову мало не відкликали в сьомий відділ Політуправління фронту, як тоді, після Сталінграда. Насилу відкараскався.
Цієї новини про Завалишина Синцов іще не знав. Тоді, після капітуляції німців, Завалишина на два місяці брали для роботи з полоненими, але він домігся повернення в стрій. І вийшло навіть, що з підвищенням. Пішов у сьомий відділ з замполітів батальйону, а повернувся замполітом полку.