— Потерпав, що заберуть його в мене, — сказав Ільїн про Завалишина, як про щось власне, чого забрати в людини аж ніяк не можна. — Намагаюсь ні до кого не ставитись надто прихильно, а до нього ставлюсь.
Що Ільїн намагається ні до кого не ставитись надто прихильно, Синцов уже помітив. У своїй ролі офіцера оперативного відділу він досить часто бував у різних частинах, у різних командирів і вмів відрізнити показну афектацію, якою втішають слабких і неспостережливих начальників, — усі оті наспіх гаркнуті: «єсть», «зрозуміло», «буде зроблено», — від тієї справжньої напруженості, що з’являється в підлеглих у спілкуванні із справді строгим командиром, що тонко знає своє діло.
У Ільїна в полку не просто виструнчувались. У нього робили те, що їм наказували. І двічі тих самих розпоряджень не звикли ні повторювати, ні вислуховувати. Це відчувалося і в поведінці самого Ільїна, і в поведінці підлеглих йому людей, навіть і (в тому, як зараз коновод, узявши дистанцію двадцять кроків, за всю дорогу так і не порушив її. «А літ тобі двадцять чотири…» — подумав Синцов про Ільїна і раптом спитав:
— Скільки зараз сестрам?
— Старшій — дев’ятнадцять, середній — сімнадцять, молодшій — шістнадцять. Сестри в мене вродливі. Я в батька вдався, а вони в матір. Тільки боюсь, женихів війна забере. Після такої війни всіх трьох сестер заміж не віддаси.
— Еге ж, навряд, — погодився Синцов.
— А моїй матері знаєш скільки зараз? — сказав Ільїн. — Сорок три роки. Вона мене в дев’ятнадцять років народила. А в тридцять п’ять удовою зосталась. У сорок першому мені на військову службу в Тирасполь листа прислала — просила мого благословення вдруге заміж вийти.
— Що означає — благословення? — спитав Синцов.
— Коли б дав їй зрозуміти, що я проти, не вийшла б.
— Благословив?
— Звичайно. Їй усього сорок було. І чоловіка того знав… У травні своїй матері щастя в новому шлюбі побажав, а у вересні, коли написав їй, що вийшли з оточення, відповідь одержав: «Спасибі, хоч ти знайшовся. А Федір Іванович загинув, похоронна прийшла». В тридцять дев’ятому, коли я на військову службу йшов, була ще молода й гарна. Відтоді не бачив її. Хоч у Сталінграді близько від неї були. Двісті верст.
— Не казав мені тоді.
— Навіщо марно душу ятрити? Хто б мені тоді відпустку дав? Написав минулого тижня старшій сестрі, вона працює на пошті: коли по закону не беруть, добровільно йди в армію, зв’язківцем. Приїдеш на фронт — заміж віддам. Тільки тут і можна… Чого смієшся? Думаєш, мало таких, котрі за цим на фронт пориваються?
І нічого поганого не бачу, якщо при всьому тому служать чесно.
— Послухай, Миколо. Невже в тебе й справді так-таки на фронті нічого й не було?
— Що було, те сплило, — сказав Ільїн. — А зараз нема й не було, з минулого літа, як знову воювати почали.
А ти так і хотів — дочку? Чи сина?
— Вона хотіла дочку.
— Чому дочку?
— Не знаю, — знизав плечима Синцов. — Не казала чому.
— А по-моєму, краще сина, — мовив Ільїн. — Жінок і так після війни більше ніж треба зостанеться.
Сказав і сам усміхнувся своїм словам.
— За звичкою все війною міряємо, щоб чоловіків більше було… А на той час, коли ваша дочка виросте, все так на так буде, як до війни…
Синцов нічого не відповів, лише кивнув головою у відповідь і згадав, як вони з Танею прощалися коло армійської автомайстерні. Звідти за годину чи за дві мав іти грузовик у Москву по запчастини. Її обіцяли взяти в кабіну, але Синцов не міг чекати, поки вона поїде, йому треба було повертатися до своїх обов’язків. Вона лишилась чекати вантажної машини, а він сів у віліс і поїхав. Вона хотіла дочку, а йому було однаково — хто буде, тільки б сама була здорова. Він непокоївся за неї, а найбільше, коли вона стала затягуватись, щоб не помітили, що вагітна.
Дивно все це було: як — вона спершу ні за що не хотіла й сердилась на нього, коли їй раптом здавалося, що він необережний. А потім, після того як місяць не бачились, раптом сказала спокійно: коли так вийшло, родитиму!
І коли він став винуватити себе й виправдуватись, що не вберіг її, вона тільки похитала головою: «Який же ти дурненький, навіть не розумієш, яка я тобі вдячна за це! Хочу бути жінкою, як усі… Невже ти цього не розумієш?» І потім уночі, яку їм пощастило провести разом, бо все склалося добре — один з двох сусідів Синцова по землянці поїхав на передову, а другий пішов ночувати в інше місце, — до ранку шепотіла йому дурниці: «Я ж ніжна, я ж добра, я жінка», — наче він не знав цього, що вона жінка і що вона ніжна і добра. Шепотіла йому на вухо, як щось найпотаємніше: «Я тепер, як дізналась, більше ні крапелинки горілки не вип’ю, ні одної цигарки в житті не скурю. Ти що думаєш, я не помічаю, який голос у мене став сиплий, яка груба я стала, як матюкнутись можу?»