— Що ж у нас за медицина така, — мовив Іван Овдійович, поки Синцов приладнував рукавицю. — З таким пораненням — і знову воювати!
Синцов зрозумів, що Іван Овдійович сказав це не про медицину, а про нього самого: чого пнешся на фронт з такою рукою? Можна було б, звичайно, відповісти, як на медичній комісії, — мовляв, як виняток… Але Іван Овдійович любив порядок і винятків не визнавав.
— Як гадаєте, Іване Овдійовичу, — спитав Синцов, надіваючи гімнастерку, — підполковник з нагоди зустрічі фляжку поставить?
— Аякже. Він ще вдень дзвонив, щоб підготували.
— Це добре, — сказав Синцов. — А то я вже подумав, що у вас сухий закон. Удень в батальйоні й натяку не було.
— А він удень забороняє всьому полку, — схвально мовив Іван Овдійович. — Дозволяє тільки ввечері, після всього…
Штаб полку розмістився за тильним схилом пагорба, у веселому, молодому й густому сосновому лісочку. Тут, як і скрізь у полку, відчувались ті незвичайні чистота й порядок, що бувають лише тоді, коли війська надовго стають в оборону.
До лісочка з виярку підходила всього лише одна автомобільна колія, зайвих вензелів довкола не було наїжджено. В лісочку протоптали тільки потрібні стежки, а щілини коло штабних землянок і наметів були обкладені дерном.
— Як, сухо тут? — спитав Синцов, ідучи разом з Іваном Овдійовичем по схилу від джерельця, до якого ходили вмиватись.
— Не скрізь, мабуть. Але вогкувато. Чи то весна така, чи в них завжди так, хто їх знає, — сказав Іван Овдійович про Могильовщину, ніби ця земля була бозна-яка далека від його звичок та розуміння.
Будиночок командира полку, де Синцов побував перед тим, як іти вмиватись, однією стіною врізався в схил пагорба, а трьома виходив назовні. Були в ньому і двері, й двоє вікон, як у справжньому будинку, а всі колоди — по-теслярському нумеровані.
— Невже за собою возите? — спитав Синцов у Івана Овдійовича. — Сапери понумерували?
— Та ні, зруб отут, недалечко, в лісі знайшли, коли позицію займали. Видно, ще до війни господарі хату розібрали і на нове місце перевезли. А підполковник побачив.
Синцов увійшов у будиночок, а Іван Овдійович не пішов, лишився надворі. Синцов знав цю його звичку: поки виконував, що наказано, чи те, що вимагали обов’язки, — охоче розмовляв і навіть міг здатися балакучою людиною.
Але, виконавши свій обов’язок, зразу ж зникав, а коли не було куди йти, замовкав, мовби його тут і не було, аж до наступного наказу.
Ільїна в будиночку він не застав. Той, як тільки приїхали, зразу ж пішов до штабу.
Обабіч дверей, під вікнами, стояли два столи на хрестовинах, один менший, а другий більший, і біля них — по дві лави. На великому столі — вечеря, прикрита газетами.
Другу половину будинку відділили перегородкою, збитою з чистеньких обаполків, там стояли два застелені тапчани. «З ким він тут живе, з замполітом?» — подумав Синцов про Ільїна. І, обернувшись, побачив Завалишина, що саме входив до будиночка, він так розповнів за цей рік, що його важко було впізнати.
— Ільїн зараз прийде, — сказав Завалишин після того, як вони обнялись. — Затримався, щоб потім уже нікуди не йти.
— Зрозуміло. — Синцов дивився на Завалишина й усміхався від несподіванки, від зміни, що з ним сталася.
Від одних людей можна чекати, що вони зміняться, а інші, здається, назавжди повинні лишитися такими, якими ти їх запам’ятав. Саме такою людиною лишався в пам’яті Синцова Завалишин.
Але він змінився, та ще й як! Навіть його округлі окуляри., що раніше, на худорлявому обличчі, здавалися великими, тепер, на опасистому, видавалися маленькими.
— Чого смієшся? — Завалишин осміхнувся, але й усмішка в нього теж була не така, як раніше: колись, на худющому обличчі, вона була жвава й сором’язлива, а зараз, на округлому, — повільна.
— Признатись, не чекав, тим паче від такої неспокійної людини, як ти, — сказав Синцов.
— Сам не чекав, — усміхнувся Завалишин. — Заспокоївся після Сталінграда, що перемога буде за нами, і ось маєш результат… їздив минулого місяця в армійський госпіталь, — промовив він уже серйозно. — Один каже: серце погано качає. Другий каже: обмін речовин. Третій взагалі нісенітницю плете: треба на обстеження класти… Загадка природи: ходжу стільки ж, їм і сплю стільки ж, працюю більше, психую не менше, а наслідок — як бачиш.
— А може, таки серце?
— Все можливо, — згодився Завалишин. — А може, сама природа так запроектувала: половину війни продержати мене худющим, як неукомплектовану частину, а потім довести до комплекту. Ті, з ким разом живу, вже перестали помічати. Ільїн не розповідав тобі, як мене мало не загарбали від нього для верзякання з фріцами?