— Не знаю, по-моєму, він людина справедлива, — сказав Синцов.
— Може, й так. Але краще не на його справедливість, а на самого себе покладатись. Любить чи не любить, а коли я вже в три накази верховного потрапив зі своєю дивізією, цього ніхто не відбере!
— Гадаю, ні в кого й наміру немає відбирати, — сказав Синцов. — Ще раз кажу тобі, він людина справедлива.
— Тим краще для нього. Але в мене зараз без нього з Бойком краще все складається. У мене, коли хочеш знати, свої труднощі як у командира дивізії. З сорок другого року я третій командир дивізії. А де колишні? Обидва тут! Командуючий армією до мене цією дивізією командував. Заступник командуючого армією до мене цією дивізією командував. З одного боку, небайдужі до неї, і це непогано. А з другого — чи не занадто вже багато спогадів про те, як вони нею до мене командували? Як було при них і як при мені? І в самій дивізії є охочі, особливо коли за щось хвоста накрутиш, порівнювати мене з попередниками, не на мою, звичайно, користь: один був щира душа, до того ж самородок, у другого — досвід не те, що в мене, недаремно ж командуючим армією став!
А я коли такий натяк у очах прочитаю, спуску не жди.
— А ти не читаєш у очах того, чого нема? — спитав Синцов.
— Можливо, — всміхнувся Артем’єв. — Але комусь все-таки треба це викласти? От тобі й виклав. Не кожному стрічному скажеш.
— А як у тебе з Бережним?
— Отож, як з Бережним, — мовив Артем’єв. — Теж запитання. Поважати один одного поважаєм, а щодо любові — я на любов без взаємності не дуже здатний. Приїздив не так давно генерал-лейтенант Кузьмич. Як і належить, доповідь, обстановка, а потім до мене: «Ти, командир дивізії, людина зайнята, не хочу тебе відривати…» І на Бережного: «Матвій Ілліч, його діло комісарське, він усе-таки вільніший за тебе, з ним і походимо по полках». Що на це скажеш? І ходили два дні в полках, обнявшись за давньою звичкою. А під кінець заступник командуючого армією від’їздить з дивізії, не заглянувши навіть до командира; передає лише мені вітання й подяку через Бережного. Тепер жду, може, й командуючий армією так само в дивізії побуває. Мені — здрастуйте! — і поїхав далі з своїм колишнім замполітом, добре, що він у нас один на всіх трьох виявився. Ми міняємося, а він усе той самий. Хоч би вони його від мене кудись на підвищення взяли!
— А ти гарячий став. Не знав, що ти такий.
— Не служили разом, тому й не знаєш, — сказав Артем’єв. — Стройова служба в один бік характер гне, а штабна — в другий. От і вийшло так, що я став гарячішим, а ти холоднішим. Може, коли засох там, у штабі, тобі й справді краще в стрій піти. Почнуться бої — почнуться і втрати; вам туди нагору зразу повідомлять, де яка дірка. Серпілін усе-таки особисто тебе знає, як лучиться нагода — попросись. Тільки краще до боїв, заздалегідь… — Артем’єв, не закінчивши, поглянув на годинника. — Їдь. Чого це я, справді, розпатякався, як баба. Ніби про все можливе й неможливе вже переговорили. Хоч хто зна, коли ще побачимось? Дружині писатимеш, вітання од мене!
— І ти також.
Хоч Синцов ще з давніх шкільних спогадів недолюблював Наді, та хіба це важливо тепер?
— Мені Таня розповідала, як вони з твоєю Надією бачились, тоді, в сорок третьому, в Москві у неї на квартирі. Воїна їй сподобалась тоді.
— Ех, Ваню, Ваню! — раптом сказав Артем’єв і з силою хруснув пальцями. — Погано жити на війні, коли в тебе тил не надійний. Тільки тобі, як братові, й нікому більше.
— Кому ж іще?
— Навіть Тетяні.
— Про це попереджувати не треба!
— Коли вона зі мною, — сказав Артем’єв, — знаю, кращого за мене для неї нікого немає й нікого іншого не треба. А коли не зі мною, не знаю. І знати не хочу. А часом, навпаки, хочу! Кілька разів писала мені, вимагала, щоб я її як дружину взяв сюди, на фронт, друкаркою, ким тільки зможу! Навіщо їй це, коли я їй не потрібен? Що їй, у Москві погано? Тут буде краще? А з другого боку, думаю: навіщо вона цього від мене вимагає? Чи сама себе боїться: одній там бути? А що я можу зробити, коли знаю: буде поруч зі мною, воювати не зможу.
Вони обидва вже встали, лишалось тільки попрощатись.