Батько написав Серпіліну в сорок третьому році, в березні, після того як прочитав у газеті про нагородження генералів орденами Кутузова за Сталінград.
Адресований у Наркомат оборони, батьків лист зигзагом, через Москву, дійшов до Серпіліна лише в травні, вже на Центральний фронт. У листі були вітання дружині й синові. Серпілін відповів, що їх обох уже нема на світі, і дав розпорядження начфіну армії переказувати на батькову адресу частину своїх польових грошей.
Тоді в нього не було бажання побачитися з батьком.
Воно виникло недавно, коли вже тут, в Архангельському, одержав пересланий з фронту батьків лист, з якого дізнався, що прийшла похоронна на другого зятя. Згадав, як сам недавно ледве не потрапив на той світ, згадав, що батькові вже сімдесят восьмий, виклопотав йому перепустку для поїздки в Москву і послав по нього Євстигнєєва на вілісі.
Але батько чомусь з Євстигнєєвим не приїхав. Чому так зробив, важко зрозуміти. Євстигнєєв пояснити не міг; увечері старий сказав, що вранці поїде, а вранці, коли вже треба було їхати, заявив, що нездужає, та й час потрібен, щоб зібратися; приїде потім сам, поїздом, через Рязань.
Коли послухати Євстигнєєва, старі, як на воєнний час, жили непогано. Ввечері нагодували його яєчнею з салом, а вранці напоїли чаєм з молоком: у них була коза.
— Чому ж він, гадаєш, все-таки не поїхав? — розпитував Серпілін, але Євстигнєєв тільки знизував плечима, чи не розумів, чи не хотів розповідати. «Що ж, нехай як хоче, так і їде, не слати ж по нього гінців удруге, — подумав Серпілін. — Досить і того, що один раз віліс ганяв по нього. Віліс, водія, ад’ютанта. Так, можливостей у нас, звичайно, стало більше і по-всякому ними користуємось. Буває, що й не так, як слід!»
Думаючи так, він, однак, не мав на увазі себе, бо вважав, що до старого батька в його віці віліс послати мав право.
Написати батькові треба, бо й він уже в літах, та й ти не молодий; і всі люди смертні. А що написати, так і не придумав; замість цього згадав, що треба ще не забути лишити Ані приготовлені для батька гроші…
На порозі кімнати з’явилась нянечка:
— Товаришу генерал, до вас якась жінка проситься.
Серпілін ледве встиг підвестися з-за столу, як двері позаду нянечки відчинились і в кімнату, делікатно відсторонивши сухорляву бабусю, зі словами «Федоре Федоровичу, пробачте великодушно, це я, Пікіна» ввійшла огрядна немолода жінка з повним добрим обличчям.
Серпілін привітався, запросив її сісти й прибрав зі столу блокнот.
— Пробачте, ради бога, що я невчасно!
— Нічого, будь ласка. Тільки за півгодини маю йти на медичну комісію. А коли б приїхали до мене, як умовились, після обіду, я не поспішав би.
— Нічого, нічого, — сказала вона, швидко й радісно всміхаючись. — Я вас не затримаю. Машина трапилась, підвезли мене сюди. Ви вже пробачте!
Дивлячись на неї, Серпілін згадав, як Пікін, бувало, говорив про її листи: «Пише мені моя дурепа». Може, й справді дурна, але, мабуть, добра. Доброта була не тільки написана на її опасистому, колись гарному обличчі.
Доброта була і в спокійних рухах, якими вона поправляла накинуту на плечі теплу хустку, і в її руках, товстих і м’яких, з добрими пухкими подушечками на пальцях.
І сивувате волосся було добре й статечно зачесане на прямий проділ і закладене ззаду великим спокійним вузлом. «А от уже діамантові сережки в вухах, мабуть, з дурості, — подумав Серпілін. — Чого це вона, їдучи до мене, начепила свої сережки?»
— Дуже рада вас побачити, Федоре Федоровичу, — промовила Пікіна, кілька разів глибоко зітхнувши перед цим, не від туги, а щоб віддихатись. — Я вас зразу ж упізнала. Мені Геннадій Миколайович фотографію присилав, де ви разом зняті. Але зараз у вас кращий вигляд. І молодші. Як ваше здоров’я? Зовсім одужали після аварії?
Виявляється, вона знала, чому він тут.
— Видужав, — сказав Серпілін. — Ще раз лікарі оглянуть — і на фронт!
Вона зрозуміла це як нагадування й заспішила:
— Я не затримаю вас, не турбуйтесь, — і, витягши з сумки конверт, посунула його по столу своєю м’якою рукою з подушечками на пальцях. — Повертаю вам з великою вдячністю суму, яку ви мені після того, що сталося, надіслали. Обставини дозволили не торкатись до неї, але не зважилась послати її вам назад, бо ви могли не так мене зрозуміти. Чекала нагоди особисто подякувати вам за виявлене милосердя.
— Яке там милосердя! — не беручи пакета, що лежав на столі, сердито сказав Серпілін. — Зробив, як вважав за краще, думав, згодяться. Невже вам зовсім не потрібні гроші, що й витратити не змогли?
— Зараз я вам все поясню.