Вона склала перед собою долоньками всередину свої пухлі руки таким жестом, ніби хотіла пояснювати все це дитині. Серпілін навіть усміхнувся, але вона не помітила, її обличчя було серйозне.
— Як ви знаєте, в двадцять п’ятому році Геннадію Михайловичу довелось демобілізуватися з армії через мого брата Сергія Петровича.
Серпілін усе ще згадував, як же її звуть. Пікін говорив, а він забув. Тепер згадав. Її звали Надія Петрівна.
— Сергій Петрович був у мирському житті багатою, як на ту пору, людиною, мав велику фірму. Сам був інженером і підприємцем, тоді це було в дусі часу. Але потім виявилось…
Вона спинилась, підшукуючи вираз, а Серпілін механічно відзначив її дивні слова — «у мирському житті». «У мирському, у мирському. Що б це могло означати — в мирському?»
— Після того як забрали коштовності, бо Сергій Петрович відмовився їх добровільно здати, і його вислали на Соловки, це, як ви знаєте, відбилось і на моїй з Геннадієм Михайловичем долі; йому на цивільну службу довелося перейти рахівником.
— Знаю. Він мені пояснював.
— Але зовсім не піклуватися про брата я, звісно, не могла; я й на Соловки до нього їздила, і в Томськ на вільне поселення. Він облишив там, у Сибіру, мирські справи й прийняв духовний сан. А перед війною його висвятили на воронезьку єпархію, і він залишив Воронеж уже під бомбами на вимогу свого духовного керівництва. «Он, виявляється, де її братик був улітку сорок другого! — подумав Серпілін. — Недалеко від нас, грішних, у тих самих краях. Тільки та різниця, що він на вимогу свого керівництва залишив ті краї під бомбами, а ми, грішні, на вимогу свого керівництва хоч і під бомбами, але не залишали їх до останньої можливості».
А про те, що його шурин став чи то архієреєм, чи навіть митрополитом, Пікін не говорив. Або соромився, або ж побоювався, що Бережний кепкуватиме з нього.
— Брат у миру був Сергієм, а як прийняв сан, — став Никодимом, — сказала Пікіна так, ніби, почувши це ім’я, Серпілін зразу повинен зрозуміти, хто її брат.
Він справді пам’ятав це ім’я з газет. Цей Никодим був чи то членом комісії по розслідуванню фашистських злочинів і підписував її документи, чи то підпис його стояв під закликами про участь віруючих у збиранні коштів на танки й літаки для Червоної Армії.
— Відтоді як він переїхав до Москви, я веду його господарство. Ну, яке господарство! — Пікіна розвела руками, ніби хотіла пояснити цим жестом: яке може бути господарство в духовної особи. — Але про хліб насущний думати не доводиться. До того ж, — трохи повагавшись, додала вона, — у мене від нашої мами дещо збереглося. Два її кулони й брошку я на початку війни пожертвувала. Але все-таки трохи лишила й на чорний день.
Вона ледь помітним рухом руки показала на сережки у вухах. «Ось навіщо ти їх наділа, — подумав Серпілін. — Щоб довести мені, що не бідуєш».
Тим часом Пікіна тією самою рукою, якою перед цим показувала на сережки, делікатно посунула по столу конверт.
— Гаразд, не треба, то й не треба.
Серпілін узяв конверт і увіпхнув його в польову сумку, що лежала на столі, вирішив додати ці несподівані гроші до тих, що збирався лишити батькові.
— Ви не знаєте нічого нового про Геннадія Миколайовича? — спитала Пікіна, якій давно кортіло спитати про це, головне для неї, але не розпочинала цієї розмови, поки не позбулася незручності з грошима, яка хвилювала її.
— На жаль, не знаю, — сказав Серпілін, — нам таких відомостей не сповіщають. Та, мабуть, і самі не мають.
Він справді нічого не знав про Пікіна. Зовсім нічого.
Восени минулого року, коли історія з Пікіним лишилась позаду і без наслідків, після Курської дуги і нових нагород, які одержали за неї, Серпілін написав у інтендантське управління запит: які права на одержання одноразової допомоги й пенсії мають жінки тих генералів, які потрапили в полон?
Пікін буквально напередодні полону дістав звання генерала, але в розпалі боїв, так і не встиг переобмундируватись і в повідомленнях німців пройшов як полковник.
А в наших інтендантських документах був уже генералом.
Відповідь прийшла досить швидко. Інтендантське управління повідомляло, що сім’ї генералів, які потрапили в полон, забезпечуються пенсією і одноразовою допомогою лише в тому разі, коли про цих генералів є дані, що вони не зрадники.
Думку, що дружина Пікіна могла б одержувати пенсію, довелося облишити. І зараз не було потреби розповідати їй про все це.
— Треба тільки вірити в міцне здоров’я Геннадія Миколайовича, що витримає полон. Тим більше, що до кінця війни тепер уже не так довго. А що поводиться в полоні як належить, особисто я сумніву не маю, — додав Серпілін те головне, що, як він вважав, слід було їй сказати.