Серпілін, дізнавшись тоді, що зняли з покійного той хрестик, навіть накричав на того, хто доповідав: «З чим помер, з тим і треба було ховати!»
Так розсердився, наче над покійником учинили несправедливість. А може, так воно й було?
— Звідки ви дізналися, що я тут, коли не секрет? — спитав Серпілін.
— Одна з наших парафіянок про вас сказала. «Мабуть, якась няня звідси, з Архангельського, а може, й медсестра», — подумав Серпілін, але питати не став.
— Церков мало лишилося, — сказала Пікіна. — Скільки людей день у день ждуть, коли хочуть, щоб не просто в поминання вставили, а окремо панахиду по вбитому воїну відслужили, мов у черзі якій стоять, до сліз жаль буває!
— Зрозуміло. Де війна — там і панахиди, — мовив Серпілін.
Ідучи з ним по алеї, вона все ще розповідала, як багато людей моляться: що тепер і військові, коли з фронту приїжджають, теж іноді до церкви заходять, хоч і зрідка.
Вона говорила про все це так, ніби Серпілін мав неодмінно радіти, що стало більше віруючих.
Серпілін аж ніяк не поділяв її почуттів, але в наївності, з якою висловлювала їх ця добра й нерозумна жінка, була сила переконання. Вона розмовляла з ним так, ніби він іде на фронт захищати не Радянську владу, а її православну церкву, і він відчував, що між тим і другим для неї немає різниці, що їй це здається майже однаковим.
Коли вони підійшли до самих воріт, вона подивилась на Серпіліна й сказала, глибоко зітхнувши:
— Мій Геннадій Миколайович до тридцяти п’яти років був віруючим, тільки до церкви не ходив, коли служив у Червоній Армії. А потім, як учився у вечірньому економічному інституті на бухгалтера, став невіруючим. Але ш не кидати було нам через це одне одного… Як він там зараз? З цим засинаю, з цим і прокидаюсь.
І Серпілін, дивлячись на її обличчя, що стало старим і нещасним, з певністю подумав: «Не тільки засинає й прокидається з цим, а й молиться, щоб її чоловік знову повернувся до бога і врятувався своєю вірою там, у стінах фашистського пекла. Ну що ж, хай молиться. Тим більше, і коли при цьому ще й на танки жертвує. Молитвами — навряд, а силою зброї врятуємо».
Він згадав про своє, про те, що добре було б на час наступу одержати мехкорпус, і, нахилившись, поцілував добру пухленьку руку жінці.
— Разом з вами вірю, що повернеться.
Поцілував, підвів очі й побачив біля воріт машину, а коло неї Баранову.
— Не в аптеку, а прямо в операційну віднеси і старшій хірургічній сестрі віддай, — звеліла вона комусь у машині.
Потім побачила Серпіліна й підійшла — висока, в ловкій, по фігурі пошитій гімнастерці і в таких самих ловких хромових чоботях на невеличкому підборі.
— Анестезуючі засоби їздила до Москви одержувати, щоб мимо носа не проїхали!
Серпілін познайомив жінок, і Баранова, коротко сказавши Пікіній, що чула від Федора Федоровича багато доброго про її чоловіка, приклала руку до пілотки й пішла до лікувального корпусу.
І тільки відійшовши кроків на двадцять, обернулась і гукнула Серпіліну:
— Глядіть, не запізніться на комісію!
Вона була вже далеко, а Серпілін підвів Пікіну до емки, що привезла їТсюди і, виявляється, чекала тут.
За кермом емки сидів немолодий мордатий чоловік у прогумованому плащі та парусиновому кашкеті. «Може, теж парафіянин, — подумав Серпілін, відчиняючи Пікіній дверцята машини. — А може, в її брата своя емка є, хто їх тепер знає».
Пікіна, коли вже машина рушила, помахала йому рукою, і він обернувся й пішов — запізнюватися справді негоже.
У вестибюлі, біля вішалки, стояла Баранова. Стояла й поправляла перед дзеркалом волосся.
За цей час вона могла вже піднятись по сходах на другий поверх. Виходить, чекала його тут, хотіла щось йому сказати.
Коли він увійшов, вона обернулась від дзеркала, швидко пішла назустріч і, зупинившись перед ним, узяла його ва руку, незважаючи на санітарку, що стояла за стойкою гардероба й дивилась на них.
Вона тримала за руку Серпіліна й стояла до нього так близько, що він бачив зверху вниз, майже впритул, її підняті на нього очі, її трохи порожевілі зараз щоки, її губи й підборіддя.
— Я дуже хочу, — як йому здалося, надто голосно, на весь вестибюль, сказала вона своїм ясним, чистим голосом, — щоб вони тебе виписали й дозволили завтра їхати, щоб усе було саме так, як ти хочеш. Я дуже цього хочу…
І вона міцно стиснула йому руку, ніби ще й цим хотіла пояснити, що все це правда.
— Іди, я зараз прийду слідом за тобою…
Розділ тринадцятий