Він підвівся з ліжка й зробив кілька обережних рухів обома руками, тих самих, які робив на лікувальній гімнастиці. Потім кілька разів стулив і розтулив лівий кулак. Рука все-таки терпла, і в пальцях поколювало.
А загалом він почував себе набагато краще, ніж тоді, коли привезли його сюди. І голова не боліла, і вже не прокидався, як то було на перших порах, по п’ять разів за ніч од виснажливих снів, дуже схожих на життя.
На фронті думав, як то кажуть, про душу, а про тіло не було коли думати. Воно їздило на вілісах, ходило по окопах, сиділо над картами, розмовляло по телефону, двічі на добу поспіхом їло, максимум можливого спало мертвим сном уночі та ще годину чи дві куняло на ходу, хитаючись туди-сюди на вілісі. Виконувало все, що від нього вимагалось, не нагадуючи про себе. Але зате тут, у Архангельському, лікарі зразу наговорили бозна-чого. Ще зовсім недавно, до аварії, думав, що кругом здоровий, а з їхніх слів виходить, що кругом хворий. Сперечатись не став, виконував усе, що веліли: уколи — уколи, ванни — ванни, гімнастика, електролікування — все, що вимагали.
Коли вже кругом хворий, лікуйте що є сили!
Ставлячись до лікування, як до служби, він легше зносив розлуку з армією. Навіть деякі побачення, на які треба було їздити в Москву, одмінив, щоб не заважали лікуванню. З самого початку зробив тільки один виняток для синової дружини, яка у вихідні разом з онукою приїздила до нього в Архангельське після мертвої години.
Він поглянув на годинника і вийшов з кімнати в парк.
Ад’ютант затримувався на п’ятнадцять хвилин. «Що в них там сталося? Може, онука занедужала?» — подумав він і майже в ту ж мить побачив свого ад’ютанта Євстигнєєва, що йшов алеєю до корпусу.
Мабуть, про щось замислившись, Євстигнєєв побачив Серпіліна несподівано для себе, і, коли побачив, на його обличчі був переляк.
— Що в них гам сталося? — спитав Серпілін.
— Ганна Петрівна не приїде… — обличчя в ад’ютанта було все ще перелякане.
— Як це не приїде? Чому?
— Ось вам записка.
Ад’ютант підійшов і простяг Серпіліну затиснуту в кулаці записку.
На половинці аркуша, вирваного з зошита в клітинку, було написано: «Здрастуйте, тату! Пробачте, що я не приїхала. Я не можу до вас приїхати. Соромно дивитися в очі. Анатолій вам усе пояснить. Аня».
— Пояснюй, коли вже тобі доручено. — Серпілін поволі підвів очі од записки, поглянув на ад'ютанта, який все ще стояв перед ним.
Ад’ютант стояв і мовчав. На його округлому, доброму юнацькому обличчі відбилися мука й страх перед тим, що він мав сказати.
— Ну чого мовчиш? — нетерпляче підвищив голос Серпілін, котрий завжди, все життя поспішав дізнатися про погане, якщо все одно мав дізнатись. — Яка там у них біда?
І коли почув у відповідь щось зовсім несподіване, не те, про що думав, то все здалось йому безглуздим:
— Ми зійшлися з Ганною Петрівною. Я її вмовляв, але вона сказала, що тепер не сміє вас бачити.
— Про що ж ти її вмовляв? — тим же різким тоном, з якого почав, спитав Серпілін і, вже спитавши, зрозумів, що Євстигнєєв вмовляв її поїхати й розповісти разом, а вона не захотіла, послала його самого.
Ад’ютант усе ще стояв виструнчившись; розмовляти з ним про це далі ось так, коли він стояв струнко, було незручно.
— Ходімо на лаву сядемо, — сказав Серпілін. І коли сіли на лаву, додав — Кашкет зніми.
Ад’ютант скинув кашкета, витяг хустинку й витер. спітнілий під кашкетом лоб.
— Тепер пояснюй. Коли тобі велено. Що означає зійшлися, коли зійшлися? «Що означає зійшлися?» — було, звичайно, безглуздим запитанням. Що це ще може означати? Зійшлися — виходить, зійшлися. А коли хотів спитати, чи все це серйозно, теж даремно. І так видно це на обличчі ад’ютанта.
— Учора зійшлися, — слухняно відповів той, зітхнув і знову надовго замовк.
— Що ти взагалі мовчазний — знаю, — сказав Серпілін. — Але все-таки доведеться тобі пояснити, як-не-як не чекав од тебе таких вістей. Зрозумій мене.
Серпілін усміхнувся, збагнувши, в яке безглузде становище він потрапив, але ад’ютантові ця усмішка здалася ознакою гніву, і він розгубився ще більше.
Що пояснювати? Як вони обоє що було сили трималися всі ці два тижні після того, як пішли разом у кіно і пізно ввечері, повертаючись удвох і прощаючись біля її дверей, обоє відчули, що це все одно буде? Пояснювати, що він не винен, бо вона сама вчора перша обняла його за шию, і завмерла, і заплакала, бо забракло сили щось змінити, а потім знову сама перша почала його цілувати?
Пояснити, що він не винен, коли він усе одно винен, бо здався на це, а здався тому, що сам хотів цього? І він після довгого мовчання сказав лише те, що відчував у ту хвилину: