Не поспішаючи вбиратись у військову форму, яка набридла їй за цілий день, Баранова ходила з кутка в куток у тапочках на босу ногу, в майці й трикотажних штанях, у яких щоранку робила гімнастику в цій своїй кімнаті.
Була сьома ранку. Серпілін щойно пішов від неї збиратися в дорогу, бо о восьмій тридцять від’їжджав на фронт, а їй ще раніше, на восьму, треба було йти до лікувального корпусу на п’ятихвилинку.
Коли Серпілін ішов від неї, вона, обнявши його на прощання і поглянувши на його лижний синій костюм, засміялась:
— Ми з тобою як двоє стареньких! Навіть згадала зараз, подивившись на тебе, як грала колись у баскетбол за жіночу збірну округу.
Серпілін, як і слід було чекати, відповів, що він таки й справді старий, а вона ще молода.
Хоч який був розумний, ніяк не міг обминути безглуздої теми старості. Все ще не міг повірити, що їй з ним справді добре. Добре, як молодій з молодим або як немолодій з немолодим, — невідомо, як це назвати, головне, що добре.
— Ну, навіщо ти мені потрібний, коли б мені не було з тобою добре? Ну сам подумай, — сказала вона йому сьогодні на світанку.
Це була правда. Хоч вона завжди в житті вважала, що не це найголовніше, але й найголовнішого без цього також не було б. «От і збагни тут, що головне, а що не головне», — подумала вона легко й щасливо, радіючи усвідомленню своєї краси, побаченої його очима. Ніби вона не знала про себе два тижні чи місяць тому, яка на вигляд! Добре знала і місяць тому, а раділа зараз.
— Коли б тебе й мене не потягло одне до одного, — сказала вона йому сьогодні вранці, — хіба ти розповідав би мені все, що розповів про себе? І я теж так похапцем усе виклала, що тепер — хоч придумуй! Усе згадую й ніяк не можу згадати, що б його тобі ще розказати.
Щастя робило її смішливою, їй хотілося жартувати і навіть пустувати, і кілька разів за ці дні вона помічала на його обличчі подив.
Вона казала йому все, що спадало їй на думку, а він найчастіше говорив, уже заздалегідь вирішивши для себе всі «так» і «ні». І це означало, що обом їм доведеться ще звикати до того, що вони по-різному звикли думати й по-різному говорити.
Ось тільки де і коли вони звикатимуть до того, що вони різні люди і в них різні звички…
Він запропонував їй вийти за нього заміж. Вона відповіла, що, коли він через кілька днів поїде на фронт і залишиться там до кінця війни, і вона теж поїде й опиниться на фронті в зовсім іншому місці, їхня поїздка до загсу нікому не потрібна — ні йому, ні їй. Він не новобранець, а вона не дівчина, з якою про всяк випадок треба одружитися, перед тим як іти на дійсну службу. Зовсім інше, коли б вони опинилися разом на фронті; хоч будь-яке родинне життя на фронті все одно несправедливість в очах тих, кому це й приснитися не може, та все-таки люди менше ображаються, коли начальство на фронті живе з законною дружиною.
Тоді він промовчав, нічого не відповів їй.
Відповів на другий вечір. Сказав, що думав над її словами і не може з нею погодитись. Вона повинна сама розуміти, як він хоче бути разом з нею, але він ніколи не вважав це за можливе для себе. Навпаки, вважає, що цього взагалі не повинно бути в армії. Коли б усім, кому тільки можливо, давали короткі відпустки для побачення з родинами, — це було б меншим злом для служби.
— Це в теорії, — сказала вона. — А на практиці не так.
— На практиці не так, — згодився він.
— Невже, пізнавши мене, ти здатний думати, що я не зуміла б там, на фронті, жити поруч, не заважаючи тобі?
— А я не про тебе кажу. Я про себе.
— Що значить про себе?
Він став пояснювати, що це означає: що на його плечах армія і що від кожної його помилки чи недогляду залежатиме життя людей і успіх справи. Що в нього, як і в кожної людини, сили обмежені і він повинен віддавати їх війні і не думати на фронті ні про що інше, в тому числі й про її безпеку…
— Про свою безпеку я й сама подумала б, та гаразд, хай буде так! Не поїду! — спинивши його, вона сказала із спокійною гіркотою.
Він звів на неї очі так, ніби вона винесла йому вирок.
— Чого дивишся на мене? — Вона розсердилась, що він її не зрозумів. — Хіба я щось погане тобі сказала? Не поїду до тебе на фронт, не буду жити з тобою під одним дахом. Почнемо жити під одним дахом, коли скінчиться війна. А зараз поїду на фронт до іншої, не до твоєї армії й писатиму тобі листи. Інколи довгі, а ти можеш відповідати короткими, але щоразу.
Він поцілував її руки й спитав:
— А чому ти все-таки не хочеш…
— Тому що це було б безглуздям — бігти до загсу, ніби не віримо одне одному. Навіщо нам це потрібно, поки ми не разом?
Хоч як це дивно, минуло тільки чотири дні й чотири ночі відтоді, як він уперше зостався в неї, чи відтоді, як вона вперше залишила його в себе. Як це вийшло, зрештою, не так і важливо. Важливо, що це було і що вони обоє цього хотіли і зробили так, як хотіли.