— Де ж ви його там улаштували?
— У кімнаті на ліжко поклали. «Так, зіпсував він вам останню ніч перед розлукою», — . подумав Серпілін, надіваючи кашкета.
Віліс стояв тут же, коло корпусу, за рогом.
Батько ще не виходив з нього, сидів на передньому сидінні, поруч з водієм, і, обернувшись до нього, про щось розпитував.
Коли Серпілін підійшов, почув, як той питав:
— Ну, а коли, скажімо, в кого жінки нема, кому атестат?
— Здрастуй, — сказав Серпілін, ступивши близько до віліса з того боку, де сидів батько.
Батько, ще не обернувшись, ніби не дочувши, приклав руку до вуха. І тільки потім обернувся й став злазити з віліса назустріч синові.
Серпілін підтримав батька під лікоть, допомагаючи йому вийти з машини, і, скинувши кашкета, тричі розцілувався з ним, відчув залах махорки з тією разючою силою, з якою це відчуває людина, котра недавно кинула курити.
Батько по-старечому пустив сльозу, чого раніше син за ним не помічав, і перші слова «от і побачились» сказав незнайомим, тремтячим голосом. Але зразу ж додав зміцнілим, знайомим:
— Генералом став, Федько! І читав, і чув, а очам не вірю — звикнути все-таки треба. «Федько» — сказав навмисне не тому, що так звав його в думці, а тому, що захотів так назвати сина при всьому його генеральському штаті — при водієві й ад’ютантові: для них генерал, а для мене, мовляв, усе одно Федько.
Серпілін віддаленою, невиразною пам’яттю згадав матір і її покірну, лагідну любов до батька. Все-таки було щось у ньому тоді, що змусило матір без оглядки піти за нього.
Ледь помітний відблиск чогось — задиристого й владного — все ще лишався в батькові й тепер, хоч він був уже й старий.
— Ходімо в дім. — Серпілін узяв батька під руку й подивився скоса, згори вниз, йому на голову, що злегка трусилася, на ній був злинялий, старий кашкет з артилерійським чорним околишем без зірочки. Батько в засмальцьованому солдатському ватнику, що мішком висів на його колись широких, а тепер пригнутих літами плечах, здавався йому ще нижчим, ніж він пам’ятав, а може, так воно й було.
— Товаришу генерал, — зупинив Серпіліна Євстигнєєв, — які будуть тепер розпорядження?
— Розпорядження? — Серпілін напівобернувся від батька до Євстигнєєва й задумався.
Ламати дорогу вже було пізно. В армію вже повідомлено, і на межі тилового її району з двадцять другої години наказано чекати маякові. Та й навряд, щоб там був тільки маяк, мабуть, виїдуть зустрічати хоч Бойко, хоч Захаров.
— Розпорядження ті самі. З тією поправкою, що вирушимо трохи пізніше.
Серпілін подивився на Євстигнєєва й подумав: «Золотий все-таки ти хлопець. Не вирядив батька самого з водієм, а з поваги до нього й до мене віддав свою найдорожчу останню часину».
Він усміхнувся, згадавши молодість і ту ціну, яку має така часина, і вирішив повернути цю часину Євстигнєєву.
— Їдь, допоможи Ані готувати сніданок, а віліс зразу пришли по нас.
— Сніданок уже готовий, — чесно признався Євстигнєєв.
— Роби, як велено, — сказав Серпілін і під руку з батьком пішов до будинку.
— А може, разом з ним і поїдемо? — спитав батько.
Але Серпілін, знаючи, що тепер Баранова зайде до нього при батькові і той все одно побачить її, сказав не ухиляючись:
— Тут до мене ще прощатися прийдуть. Попрощаюсь, повернеться машина — і поїдемо.
Коли ввійшли в дім, батько, перед тим як сісти, уважно оглянув кімнату, і Серпілін, помітивши це, теж, ніби заново, побачив її вже не своїми, а батьковими очима.
Кімната була простота, навіть дуже простора для однієї людини, і обставлена гарними меблями в білих парусинових чохлах.
Серпілін чекав, що батько, який так уважно оглядав кімнату, скаже щось про неї. Але батько нічого не сказав, не захотів. Почепив на нікельовану вішалку, що стояла біля дверей, свого артилерійського кашкета й сів до столу.
— Може, скинеш ватник?
— Нічого, пара кісток не ломить. Застудився в поїзді: то одне вікно відчинять, то друге. Бережуся!
— А чому не поїхав машиною? Для того ж і посилав по тебе.
— Чого ж по мене посилати? Сам би до нас приїхав, ласкаво просимо. Не ті вже мої роки, щоб звечора прислав, а вранці їхати.
— Я приїхав би, та лікарі не пустили б.
— Тебе — лікарі, а мене — Панька, — сказав батько; злукавив, назвавши так поза очі свою Пелагею Степанівну. Заперечуючи сказане, він хотів цим зменшеним ім’ям натякнути, що не так уже й боїться її. — Поки збирались, поки те й се, та ще й водій твій у неї перед очима якраз коло хати в грязюці юзом пішов, трохи не перекинувся. От вона й побоялася за мене. Умовила на поїзд. Та ще… — Батько хотів пояснити щось іще, чому він не поїхав зразу, але не доказав, роздумав. — А за перепустку — спасибі: Москви давно не бачили, ще з тридцятого року, — сказав він про себе в множині. — А хіба не можна було перепустку на двох виправити?