Почувши це, Серпілін подумав, якщо за десять кілометрів на південь від Комаричів, то це була смуга його армії, і чоловік зведеної сестри, можливо, служив у ній.
Але питати зараз, на південь чи на північ від Комаричів той хутір Юр’ївка, не слід було. Навіщо тепер уже про це питати?
Спитав замість цього, чи не їздила вдова туди, на могилу.
— От і видно, що ти наше життя погано знаєш, — мовив батько. — Яка тепер їзда!
Серпілін промовчав. Ні, життя він знав, мабуть, не так погано. І знав, що не настала ще пора їздити на могили. Про свого сина він теж знає, де і як поховано, навіть схемку звідти прислали, другий рік у папці лежить.
А поїхати не поїхав — не зміг. Але жінки, буває, роблять неможливе. Тому й спитав.
— Від одної вістей нема, друга день і ніч під боком плаче, а третя за двадцять верст живе, на радгоспній садибі, але зате як приїде та почне… — батько махнув рукою. — А Пелагея за всіх трьох голосить. Єдиний порятунок, що часу в неї мало. Замолоду що їй від бога треба було: крашанки та з жінками в церкві поплескати язиком. А тепер богомільною стала.
Про себе і про власне горе батько так і не сказав.
Сховав те горе під невеселим кепкуванням із жіночих сліз.
І була в цій грубості до інших, поєднаній з тим, що він забув про себе, якась сила й гордість, і це, незважаючи на їхню давню взаємну відчуженість, тепер раптом наблизило Серпіліна до батька.
Як би там не було в них з батьком, а тепер і він теж був для Серпіліна — Росія, що натерпілась горя по саму зав’язку, напрацювалася та й ще працює до упаду і терпляче жде від своїх синів тільки одного: щоб рано чи пізно, але так, як треба, скінчили цю кляту війну остаточною перемогою.
— А ти ж як сам? — спитав Серпілін. — Анатолій казав, що з початку війни ти знову працюєш.
— Не з початку. З початку ще задумувався: все-таки на сімдесят п’ятий звернуло. А потім, коли перед першою зимою почали чоловіків під гребінець гребти, зважився, пішов лікарювати…
— Важко?
— А що ж, на печі лежати та вовком вити легше, чи як? А коли про саму роботу — на голодний шлунок у людей хвороб менше. Травми там чи нашкірні хвороби…
А так чогось іншого — мало. Чиряків, правда, багато, од виснаження, — згадав він. — Ну, а коли хвороба така, що її тільки хлібом з маслом лікувати, то чим тут зарадиш?
Ветеринар негодовану корову й ту без сіна на ноги не зведе. З роботою, як на свої літа, справляюсь. Лікую.
Чирку або флегмону розрізати — руки не тремтять. І зуб, коли треба, можу вирвати… Тобі не треба?
Серпілін усміхнувся, а батько, помітивши в усмішці стальні мости в нього на передніх зубах, спитав:
— Де робили?
— Де робили — мене там уже нема.
— Тепер такі мости навряд чи поставиш, навіть коли в Рязань поїдеш! Техніки кажуть, нічого в них для цього діла немає, все як виметено…
— Як онуки ростуть?
— Старшого мало бачу, з матір’ю в радгоспі працює. Повістки чекає. Сімнадцять уже. А молодші з нами живуть… Картопля торік добра була — і посадити вистачило, і ще два мішки є. Молока від кози — чай забілити вистачає. Живемо краще від багатьох, брехати не стану. Та й у школі в цьому році постарались. Сякий-такий суп, а по тарілці для дітей дають. Радянська влада про тих, кому далі жити, краще-таки піклується, ніж про тих, кому вмирати пора.
Серпілін у першу мить не зрозумів, потім здогадався: «Це, мабуть, про пенсію».
І спитав:
— Яка в тебе пенсія?
— Коли на червінці — велика, жити можна. А коли по нинішніх базарних цінах — на дві хлібини з гаком.
Мабуть, після війни твоя пенсія буде все-таки більша від моєї.
— Поки що не думав. Дожити треба.
— Війна скінчиться — доживеш, — сказав батько. — Он скільки тепер вас, генералів: який наказ у газеті не прочитаєш — по десять генералів. Одні генерали при допомозі інших генералів… Хто ж його знав, що ти генералом будеш. І звання раніше вважали за царське, та й дійшов ти до нього не зразу… Перерва була.
— Перерва була, це правда, — зронив Серпілін.
— Коли торік прочитав про тебе в газеті, що генерал і що орден дали, два тижні в околиці всім, хто тільки прийде, газету показував. І до райвиконкому з нею ходив. Заліза, дах полатати, зразу мені дали, без усякого. Як же це тебе раптом узяли й випустили? — спитав батько.
Серпілін не захотів відповідати на це запитання, бо в ньому звучав подив — не від того, що взяли, а від того, що випустили. Так нічого й не відповів.
— Далеко був? — спитав батько.
— Майже Америку видно.
— Дорогувато, — сказав батько, — самий тільки провіз туди скільки державі коштує. А коли ще й назад…