І нелегко було зрозуміти: чи він серйозно подумав про цей збиток державі, чи пожартував за своєю звичкою.
— Ти от мені скажи, ти от генерал, — озвався батько, помовчавши. — Ти товариша Сталіна сам бачив?
— Бачив.
— Який він на вигляд? Як і на портретах? Чи, кажуть, рябуватий, віспа його зачепила?
— Трохи є.
— Але ж розумний він чоловік, можна сказати, серед усіх найрозумніший… — сказав батько так, ніби те, що зараз він говорив про Сталіна, як про найрозумнішого серед усіх, вступало в суперечку з чимось, що думав він про цього раніше.
— Так чи ні?
— Так. А чого питаєш? По-моєму, це відомо кожному.
— Війна дуже тяжка вийшла, — вів далі батько. — Хто знав, що вона така буде… Мені сімдесят сім, молодшому внукові дев’ятий. А батьки де?
Саме в цю мить хтось постукав, і Серпілін, уже розуміючи, що це прийшла Баранова, підвівся їй назустріч і запросив:
— Заходьте.
Баранова широко відчинила двері, хотіла щось сказати, але, побачивши старого, що сидів до неї спиною, зупинилась, зрозуміла, що це батько Серпіліна, якого вже й не чекали, а він усе-таки приїхав.
Зрозуміла й сказала зовсім не те, що думала.
— Товаришу генерал, принесла вам аптечку на дорогу.
Хотіла покласти у віліс, та його досі нема…
Батько, зацікавлений, швидко обернувся до неї, а Серпілін сказав їй так, ніби тут батька й не було:
— За аптечку спасибі. А поговорити нам з тобою всетаки треба.
І, взявши Баранову під руку, кинув батькові:
— Посидь, зараз прийду.
Вони вийшли з будинку й зупинилися за рогом край довгої алеї, яка вела до головного корпусу, що жовтів удалині.
— Батько? — спитала вона.
Він кивнув.
— Я так і зрозуміла. Чому не познайомив мене з ним?
— Шкода часу. У нас і так його мало. Повернусь — поясню. Все одно спитає. — Мабуть. Оглянув мене всю з голови до п’ят. Я його іншим уявляла, — сказала вона, і Серпілін відчув, що батько їй не сподобався. — Коли ж ти тепер їдеш?
— Як тільки машина повернеться.
— Не затримаєшся через нього?
— Тепер уже не можу.
— Ось візьми аптечку.
Вона все ще тримала під пахвою ту аптечку, а зараз віддала йому. І тепер у нього руки були зайняті, а в неї — вільні. Вона обняла його й спитала:
— Як же ти житимеш без мене? Досі думала це про себе, а зараз раптом про тебе.
Серпілін краєм ока помітив: хтось пройшов поблизу.
І вона побачила, що він де помітив.
— Нічого, — сказала вона. — Як син мені писав: «Далі фронту не пошлють, менше взводу не дадуть». У крайньому разі, скажуть або напишуть, що знається лікарочка з хорошим чоловіком. А я підтверджу: справді, знаюся. Як, підтвердити?
І спинила його, не дала відповісти:
— Що ти! Я жартую. Просто все ще ніяк не придумаю, як жити без тебе. Заплакала б зараз — є, кажуть, і такий спосіб виявляти почуття. А говорити нема чого. Все сказали.
Вона подивилась мимо нього, ніби про щось раптом згадала, і, знявши з руки великий чоловічий годинник, простягла йому:
— Візьми.
Він знав од неї, що цей годинник був пам’яттю про батька і що вона вже кілька років носила його не знімаючи, але саме це й не дало змоги йому заперечити. Він мовчки взяв годинника й надів на руку. А свого, знятого з руки, тримаючи за розстебнутий ремінчик, нерішуче простяг їй. Вона всміхнулась і на якусь мить заплющила очі, дала зрозуміти, що саме цього й чекала від нього, що так і треба було зробити; вона взяла годинник і поклала в кишеню свого білого халата.
— До побачення, рідний… Ну що тобі ще сказати?
Вона кілька разів поцілувала його.
— А тепер мені треба йти на обхід. А ти повертайся до будинку.
— Чому це?
Йому не хотілося йти до своєї кімнати. Йому, навпаки, хотілося, щоб вона пішла туди, до головного корпусу, по тій довгій алеї і він міг би ще довго дивитись їй услід.
— Іди, йди. Це ж не ти мене, а я тебе проводжаю. Іди.
І, знову міцно поцілувавши, одірвалась од нього й сказала ще раз, уже суворо:
— Іди.
Він розумів, як їй важко, повернувся й пішов.
Уступивши до кімнати, не глянувши на батька, став біля вікна й дивився їй услід, відчуваючи себе винним, ніби вона йому заборонила, а він усе-таки потай це робить.
Вона йшла по алеї, тепер уже далеко, в надітому поверх обмундирування білому накрохмаленому халаті, який жартома називала своєю парадною формою.
Алея тяглась далеко, і він дивився вслід ще довго.
Потім обернувся до батька.
— Це хто? — спитав батько.
— Мій лікар.