Почувши дзижчання моторчика інвалідного візка, він обернувся й зрозумів, що далі буде ще більше кліше — можливо, суцільні кліше до самого його від’їзду.
Франц Карл-Гайнц фон Ґаєрсберґ був схожий на професора Ксав’є, викладача-телепата з «Людей Ікс». Просто-таки копія. Повністю лисий, кістляве, змучене обличчя. Темні кола під очима, гострі вилиці, крокодилячі щелепи… Марно було шукати хоча б одну спільну рису з Лаурою Прекрасною чи Юрґеном Рудим. Але, зрештою, Франц був усього лише холостим дядьком, мертвою гілкою генеалогічного дерева.
Знайомство не зайняло багато часу, а тоді господар запропонував:
— Надворі розкішне сонечко, поговорімо там.
Ньєман пішов за візком великою залою — він не встиг розглянути лаковані меблі, килими, опудала-трофеї, ковані візерунки, що прикрашали приміщення, — і вони опинилися на ще одній терасі, з якої відкривався вигляд на сад у французькому стилі. Всюди були розставлені залізні садові меблі, пофарбовані набіло, як у найрозкішніших люксових готелях.
— Сідайте, прошу.
Франц фон Ґаєрсберґ під’їхав до круглого столика, машинально обравши місце, з якого відкривався найкращий вигляд на сад.
Ньєман послухався, повернувшись до парку спиною — начхати.
— Хочете кави?
Флік не встиг відповісти: граф уже теленькав у старомодний дзвоник. Запала коротка мовчанка, яку переривало щебетання птахів у кронах дерев і фонтани, що плюскотіли на високих частотах.
Коли дворецький приніс напої на срібній таці, чоловіки мовчки випили каву з білих філіжанок, оздоблених золотою облямівкою. Атмосфера була спокійна, без сліду ворожості. Старійшина династії VG, здавалося, був дуже прихильний до французької поліції. Власне, невдовзі, ставлячи філіжанку на стіл, він сказав:
— Я готовий до вікторини.
28
Знову-таки, він не дав Ньєманові заговорити першим:
— Сподіваюся, вам подобається на Скляній віллі.
Флік і собі поставив чашечку на місце, намагаючись поводитися з делікатністю, відповідною до обставин.
— Там чудово. Ваша племінниця дуже гостинна.
— Ви знали, що Лаура ще й моя похресниця? Взагалі, я ставлюся до неї трохи як до власної дочки…
Непоганий спосіб перейти до самої суті.
— До Юрґена ви ставилися так само?
— Юрґен…
Франц повторив ім’я замріяним тоном, але обличчя його одразу ж напружилося, через що шкіра вкрилася сіткою різких зморщок. Ось так зблизька він нагадував радше хижацьку версію професора Ксав’є: ніс, подібний до орлиного дзьоба, очі, що впивалися в співрозмовника, і поза у візку, прикро схожа на стерв’ятника, який присів відпочити, втягнувши голову поміж складених крил.
За добру хвилину мовчанки старий раптом випростався.
— Звичайно, — мовив він безапеляційним тоном. — Юрґен, звісно, був примхливішим, непередбачуванішим, але так, я любив його не менше за його сестру.
— Що ви маєте на увазі під примхливістю?
— Наче ви не чули про його… нахили.
— Ми не думаємо, що вони хоч якось пов’язані з його загибеллю. Мене більше цікавить, чи за життя Юрґен поводився неординарно.
На обличчі Франца з’явився спантеличений вираз: він не розумів запитання.
— Чи були в нього перепади настрою, — уточнив Ньєман, — зневажливе ставлення до когось, агресивна реакція, щось, завдяки чому він міг би нажити недругів.
— Сам лише Юрґен володів майже п’ятьма мільярдами євро. Якщо він і мав ворогів, то не тому, що інколи міг встати не з тієї ноги.
— Я думав не про гроші. Варварський спосіб убивства, незвичайне положення трупа натякають радше на особистий мотив, якусь давню злобу. Щось на кшталт помсти.
— Помсти?
Очі Франца розширилися, і стало видно його зелені зіниці, чий зблиск видавав надзвичайну гостроту розуму.
— Це лише гіпотеза.
В аристократа смикнулася шия, видаючи його осуд. Урешті-решт, чого можна чекати від якогось там французького фліка?
— Розкажіть мені про стосунки Лаури та Юрґена, — одразу ж перевів тему Ньєман, не бажаючи налаштовувати старого графа проти себе.
— Вони були нерозлучні. Завжди підтримували одне одного…
Фліку вже була знайома ця пісня.
— А в дорослому віці вони залишилися такими ж близькими?
— Вони не могли ступити й кроку без того, щоб не порадитися одне з одним.
Ньєман подумав про обмін сексуальними партнерами, яким займалися брат і сестра. Він вирішив зачепити цю тему, чи принаймні непрямо на неї натякнути:
— Вони не були одружені. Згідно з нашими даними, не було в них і постійного партнера чи партнерки. На вашу думку, чи не заважала їм ця близькість налагоджувати особисте життя?
Франц кивнув комусь, кого Ньєман не бачив. Підійшов дворецький налити їм іще кави.
— Я ризикую повторитися, — сказав дядько, — але багатство робить людей самотніми. Усі поводилися з Юрґеном і Лаурою просто чарівно, але кому можна довіряти на такому рівні? Принаймні вони знали, що можуть розраховувати одне на одного.
— А Макс і Удо?
Паралітик різко сіпнув рукою, ніби змахував крихти зі штанів.
— З ними все інакше.
— Що ви маєте на увазі?
— Це щось на кшталт оберненого парі Паскаля. Усе дозволено. Якщо Бог існує, він мені пробачить. Якщо його нема, я насолоджуся життям на повну.
Ньєману не спало б на думку цитувати Паскаля стосовно двох довбнів з учорашньої вечері.
— Я не так добре розбираюся в філософії.
— Я знаю цю техніку поліцейських, — відповів Франц, — прикинутися простішим, ніж насправді, аби приспати недовіру допитуваного.
Ньєман не хотів удавати з себе нового Коломбо, але який сенс відпиратися? Тим більше, прийшов час зачепити незручні теми:
— Мені казали, що Юрґен і Лаура були дуже суворими начальниками.
— Хто це сказав? Працівники? Конкуренти? Профспілки?
Франц обачно поставив філіжанку.
— Майоре, ви знаєте людську природу. Для всіх інших начальник завжди козел. Знаєте, як казав Черчилль? «Керівника компанії вважають або ворогом, або дійною коровою. Мало хто бачить у ньому коня, який тягне цілий віз».
На цю тему Ньєман теж не збирався дискутувати з мільярдером — любителем пташечок.
— У кожному разі, — вів далі старий, — не в мене треба питати про групу VG. Я ніколи там не працював. Мене ніколи не цікавив бізнес.
Він неприємно розсміявся — його веселість була бундючною, з якоюсь зверхньою ноткою, що миттю змушувала вас почуватися нікчемним.
— Щиро кажучи, мене ніщо ніколи не цікавило…
— Окрім природи.
— Так, окрім природи, — повторив він, нахиляючись уперед у своєму візку.
— Ґаєрсберґи завжди були мисливцями. Чому ви ним не стали?
Франц іще нижче опустив голову — ще одна тема, до якої він хотів повернутися.
— Я не так уявляю собі екологію. До того ж я був мисливцем, і закінчилося це… — він стиснув підлокітники візка, — …ось цим.
Ньєман здригнувся.
— Ви отримали травму на полюванні?
— Я був молодий… — відповів той вибачливим тоном. — Фердинанд, мій брат, іще не був тим блискучим стрільцем, яким став пізніше.
Франц кинув на фліка лукавий погляд.
— Або ж, навпаки, уже був…
— Почекайте, — мовив Ньєман, обсмикуючи поли пальта. — Ви думаєте, він навмисне вас поранив?
— Хай там як, а до цього візка мене прикувала одна з його куль. — Він безтурботно змахнув рукою. — Зараз це вже не має жодного значення…
Ньєман закріпив цю надважливу інформацію в глибині мозку. Зненацька виявилося, що цей старий сич має ніфіговий мотив для помсти, хай навіть і запізно, хай навіть помститися він міг лише Фердинандовим дітям.
— Чому ви не запитуєте мене про напад на Лауру? — різко запитав Франц, утупившись владним поглядом маленьких оченят у вічі Ньєману.
— Я збирався, але…
Цієї миті з іншого подвір’я долинув шурхіт гальки, ніби хтось кинув жменю її у вікна фасаду.