Але Ньєман відчував особливий жар… Розпечене ядро всієї справи ховалося десь тут, зовсім близько.
Він схопив пальто — тепер йому хотілося обміркувати все, що він щойно дізнався.
Замість того, щоб потиснути руку співрозмовнику, флік засунув кулаки до кишень. Він не хотів торкатися долонь чоловіка, який володів магнетичною силою.
— Дякую, професоре. Ви дуже мені допомогли.
42
Одна сенсація тягне за собою другу. Спочатку Івана відкопала першорядні відомості, а ось уже хтозна-звідки приїздить Ньєман і викладає їм дещо гаряченьке. Ну, на його думку…
Тепер він знервовано креслив генеалогічні дерева на своєму кліпчарті й пояснював колегам, що прокляття Ґаєрсберґів і справді існує.
— Спеціаліст, якого я розпитував, — зауважив він, — стверджує, що в кожному поколінні ближче до тридцяти років зникає один спадкоємець, причому за нез’ясованих обставин. Тіла ніколи не знаходять.
Івана з захватом слухала свого наставника, тримаючи стаканчик із чаєм обома руками. Ньєман знову мав рацію. Попри всі очікування, марення єніша та ворожки виявилися небезпідставними і підказали нові шляхи розслідування.
Кляйнерт, дедалі більше схожий на моряка, який потерпає від хитавиці, втрутився:
— Ви маєте на увазі, що їх… щоразу вбивали?
Ньєман із задоволеним виглядом надів ковпачок на фломастер — у нього збереглося кілька професорських звичок (що б він не казав, а йому страшенно подобалося викладати).
— Зарано говорити впевнено, але так, є ймовірність, що їх убили, як Юрґена й Макса.
— І Ґаєрсберґи приховували ці вбивства, позбавляючись тіл?
— Це звучить божевільно, але я думаю, так…
— Тобто вони самі вбивають своїх спадкоємців?
Ньєман став лицем до столів, за якими сиділи Кляйнерт з Іваною. Широко розставлені ноги, закладені за спину руки: його номер тільки починався.
— Ні, я так не думаю. Однак у них є якась таємна причина погоджуватися на те, щоб жертвувати одним зі своїх.
Цього разу Кляйнерт підвівся.
— Це вже реально якась маячня.
Ньєман, який досі не зняв пальта (ще одна акторська штучка), підняв указівний палець і підвищив голос:
— Але цього разу щось пішло не так і трупи знайшли!
Кляйнерт попрямував до вікна і на ходу озирнувся через плече на Івану, мовляв: «За вашим босом психлікарня плаче». Але та відмовила йому в цьому спільництві: вона була на боці Ньємана, що б він не розповідав.
— І хто тоді, по-вашому, вбиває цих нащадків?
Ньєман опустив руки.
— Гадки не маю.
Запала мовчанка — очко на користь Кляйнерта. Французький флік наобіцяв золоті гори, а вийшов пшик.
Щоб не втратити керівної позиції, Ньєман звернувся до Івани:
— А що в тебе за важливі новини?
Вона погортала свій записник.
— Я зателефонувала одному приятелю з кінологічної бригади Неї-сюр-Марн. Він каже, реткени часто страждають на генетичне порушення засвоєння цинку.
— І що?
Івана швидко проглянула нотатки.
— Їм треба вживати особливі ліки, цинкові добавки, які замовляють у ветеринарів чи в аптеках… Якщо хтось у цих краях вирощує реткенів, то обов’язково купує ці речовини.
Ньєман звернувся до Кляйнерта, який тримався біля вікна, ніби біля борту корабля:
— Треба зв’язатися з усіма ветеринарами в регіоні.
— Уже над цим працюємо. Аптеки мої хлопці також обдзвонюють.
— Кляйнерте, — сказав Ньєман іще наполегливіше, підходячи до колеги, — зараз не час розслаблятися. Хлопці зі Штутґарта вже приїхали?
— Будуть тут за годину-дві.
— Треба відкопати якомога більше інфи, поки вони не з’явились!
Кляйнерт підвів на нього провокативний погляд.
— І ви віддасте їм справу?
Ньєман не відповів. Очевидно було, що він хоче самостійно завершити розслідування, й Івана підтримувала його. Лісовий убивця був їхній.
Кляйнерт скористався його ваганням, щоб узяти слово — врешті-решт, він також мав новини. Він у кількох словах розповів про фонд «Шварцес Блут» і передав Ньєману список мисливців, переважно неодноразових рецидивістів.
— Це вони, — пробурмотів Ньєман, переглядаючи їхні біографії, — безсумнівно. Ви допитали їх?
— Ньємане, припиніть говорити так, ніби у нас була ціла вічність. Ми дізналися про це годину тому. Все, що можна зробити, — це викликати цих чуваків до відділку і…
— У нас немає часу дути на холодне.
— Мусимо дотримуватися процедури. Це мінімум для фліка, хіба ні?
Ньєман гучно зітхнув.
— А старий Франц, на нього щось накопали?
— Хочете поговорити про свого підозрюваного номер один? — іронічним тоном запитав Кляйнерт. — У нього є алібі на час обох убивств. До того ж коліщатка на його візку не пристосовані до бездоріжжя.
— Дуже смішно. А як щодо причини його інвалідності?
— Він не збрехав: коли йому було сімнадцять, на полюванні йому влучили кулею в спинний мозок.
— У досьє не вказано винуватця?
— Розслідування дійшло до висновку про нещасливий випадок.
— Отже, це солідний привід підозрювати Франца. Він єдиний має мотив помститися Фердинанду через його дітей, надихаючись піршем.
— Його поранили під час облави, а не на полюванні з підкраданням.
— Ви дуже добре розумієте, про що я.
— Ні, ви від самого початку задовбуєте нас своїм піршем, а тепер ми маємо забути про те, що Франц став жертвою банального нещасливого випадку на полюванні за участі трьох десятків людей.
Ньєман попрямував до дверей.
— Чорні мисливці, нещасливі випадки на полюванні, пірш — перетрусіть це все і знайдіть мені хоч щось, поки не приїхали хлопці з карного розшуку!
— А ви куди? — одразу ж заволала Івана так, ніби її знову кидали.
Ньєман виплюнув через плече:
— Перекинутися двома слівцями з графинею. Вона від самого початку водить нас за носа.
І він вийшов, грюкнувши дверима.
Мабуть, відчував якесь злісне задоволення від того, що покидає їх напризволяще після незрозумілого брифінгу замість чітких вказівок.
Але Івана й Кляйнерт обмінялися усмішками, радше щасливі знову опинитися вдвох.
43
Він уявляв собі рід, готовий пожертвувати одним зі спадкоємців в ім’я угоди з дияволом. Уявляв Чорних мисливців, що існували задовго до нацистів, у XVII столітті чи навіть давніше. Уявляв аристократичні розваги, під час яких полювали на людей. Уявляв…
Ньєман зосередився на дорозі. Небо понад лісом вигравало цілою гамою небачених відтінків сірого — залізо, сталь, хром… Безліч переливів — і сонце, що підсвічувало все це.
Флік здригнувся. Він біг долиною, що спускалася за будиночком його бабусі й дідуся. Реґлісс наступав йому на п’яти, а серце тріпотіло, віщуючи наближення бурі…
На початку лісової дороги, що вела до Скляної вілли, йому довелося показати посвідчення новим сторожам. Тоді він побачив знайомий двір, будинок-акваріум, газони… Цієї миті все навколо було схоже на якесь кладовище. Сіра галька нагадувала цвинтарний гравій, а чіткі лінії Скляної вілли — величезний мавзолей. Він пригадав вечерю з двома братами-недоумками, а тоді перед очима з’явилося тіло посеред вологого листя і землистого кольору голова неподалік із дубовою гілочкою в зубах…
Лаурин «джип» стояв на місці — пощастило.
Ньєман подзвонив у двері, очікуючи, що вона відчинить йому особисто. Однак на порозі з’явився слуга, який повідомив англійською з таким акцентом, ніби тримав у роті розпечену картоплину, що «пані графині немає вдома». Ньєман схопив його за петельки й притиснув до одвірка. Той швидко повідомив необхідні відомості: Лаура фон Ґаєрсберґ пішла до каплички в кінці парку.
Діставшись узлісся, Ньєман пішов стежкою, що губилася в соснах. Звідусіль одразу запахло корою та листям, ніби тут щойно рубали величезні дерева. Він уявляв, як під мохами й папороттю, під частинками тирси, яка вкривала кущі, течуть рослинні соки. Коли він зводив очі догори, то помічав крізь гілля небо, непроникне, замкнене, яке консервувало ці запахи, ніби величезний сіро-зелений купол.