Виходячи з «вольво», Ньєман помітив, що сільські будинки, видимі з-за муру, і сам мур, а також численні скупчення дерев, що оточували хутір, складали по-японськи гармонійний сад: кольори, розташування, рівновага — усе здавалося навмисне продуманим так, щоб навіювати почуття безтурботності.
Представившись, фліки пішли за Шюллером. Усе довкола сяяло зеленню: лишайник, папороть, кропива прикрашали своїми візерунками браму, і чимдалі сильнішав і так неслабкий запах гною. Дослідження майбутнього? Серйозно?
У дворі недовірливість Ньємана тільки зросла: якісь жінки вручну прали білизну в цинкових тазах, якісь чоловіки возили тачками гній, інші, геть бородаті, сиділи за довгим дубовим столом і лущили горох…
— Не вірте своїм очам, — сказав Шюллер, усміхаючись. — Наші вчені — одні з найкращих у Європі. Серед нас є навіть нобелівський лауреат!
— Над чим конкретно ви працюєте? — скептично запитав Ньєман.
— Біологія. Фізика. Генетика. Шукаємо вирішення екологічних проблем.
Івана втрутилася:
— Але ви також сімейний лікар Ґаєрсберґів?
— Це те ж саме, хіба ні? — глузливим тоном відповів він.
І, схоже, одразу пожалкував про це.
— Вибачте, — мовив науковець, — зараз не час для жартів. Бідний Юрґен… Я бачив, як він народився, уявляєте? Сюди, будь ласка.
Шюллер попрямував до головної будівлі, на дверях якої висів дзвоник і кований залізний лелека. Ньєман не міг відвести погляду від цих представників наукової еліти, які були схожі на банду хіпарів часів сімдесятих.
Лікар штовхнув важкі двері, скинувши гумаки на кам’яному ґанку. За дверима тісними рядами шикувалися вовняні капці.
— Вам не важко роззутися? Заходьте.
5
Вони потрапили до кімнати з іншого століття: викладена клінкером підлога, високий, ніби арка, камін, етажерки, заставлені мідними каструлями. По центру кімнати громадився великий стіл із невеличкими лампами під абажурами з матового скла. Через напівзачинені віконниці всюди панували червонуваті сутінки.
Надягнувши капці, обоє фліків пройшли далі.
— Пива? Шнапсу?
Шюллер відчинив гігантський холодильник із льодогенератором, який виділявся з решти обстановки. Його сяйво пронизувало бороду чоловіка, і вона виблискувала, наче пінта темного.
— Не відмовлюсь від пива, — сказав Ньєман.
— Я теж, — докинула Івана.
Вони мовчки сіли за стіл. У повітрі плинули запахи воску та вологого каменю: приємніше, ніж випари гною.
Відкоркувавши пляшки з пивом, вони почекали ще кілька секунд. Трохи уяви — і можна було відчути себе в якійсь середньовічній таверні.
— Що саме ви хотіли дізнатися? — нарешті запитав Шюллер. — Два дні тому я подав звіт французькій поліції. Мене також допитували хлопці з ландесполіцай. Повірте: якщо вбивають Ґаєрсберґа, тут здіймається така буча!
— По-перше, — перейшов у напад Ньєман, — я хотів би прояснити одну деталь. Чому ви були присутні на розтині Юрґена? Хто вас про це попросив?
Шюллер клацнув язиком. Він стояв, спершись ліктем на стіл та тримаючи в другій руці пиво, і здавалося, ніби він зійшов із картини Брейґеля-старшого.
— Мене попросив Франц.
— Хто?
— Брат Фердинанда, — сказала Івана.
Шюллер простягнув руку з пивом у бік рудої, ніби щоб підтвердити її слова.
— Дядько Юрґена та Лаури забажав, щоб я склав власний звіт. Прокурор Кольмара навіть погодився офіційно брати його до уваги.
— Франц не довіряв французькому судмедексперту?
Шюллер стенув плечима.
— Це спадкова недовірливість. Ґаєрсберґ усіх повинен підозрювати…
— У цьому документі, — повела далі Івана, — ви пишете, що маєте сумніви стосовно точної причини смерті.
Шюллер допив пиво одним махом і злегка скривився.
— З обезголовленням неможливо бути впевненим.
— Але ви думаєте, що йому перерізали горло?
— Мабуть, — відповів він пониклим голосом. — Бідолаха…
Здавалося, розмова навіює йому спогади про кошмарний розтин — або ж думки про жахливі муки Юрґена.
— В одному я впевнений… — повів далі він. — Убивця відрізав голову ножем. Точної моделі я не назву, але можу закластися, що це мисливський ніж. Краї рани на шиї пошматовані. Однак це не пилка і не якась машинка.
Івана дістала блокнот і щодуху строчила: для більшої ефективності вона навчилася техніки, якій нині загрожує вимирання, — стенографії.
— Убивця розрізав йому живіт і забрав нутрощі. Навіщо, як гадаєте?
Шюллер підвівся і взяв у холодильнику ще одне пиво.
Він відкоркував пляшку, вдаривши кришечку долонею об кут столу, і знову сів.
— Рефлекс мисливця. Так роблять, щоб вивільнити гази і не дати внутрішнім органам роздутися.
— Пошкодження анусу також пов’язані з полюванням?
— Звичайно. Нутрощі виймають крізь вертикальний розріз на животі, але геніталії дістають через задній прохід, аби не забруднити м’ясо сечею та калом.
Юна слов’янка розлючено зиркнула на свого ментора. Ньєман від початку знав про це, але нічого не сказав.
— Отже, убивця полюбляє полювання? — запитала вона з олівцем у руці.
— І не будь-яке, а пірш.
— Що-що?
— Полювання з підкраданням, — відповів Ньєман.
Шюллер підтвердив його слова посмішкою.
— Тут є полювання, яке всім відоме, з рушницею, а також те, яке всі ненавидять, — із собаками. А ще є пірш… — він стишив голос, ніби збирався повідомити якусь таємницю: — Тихе самітне вистежування. Мисливець підкрадається якомога ближче до жертви і вирішує, чи гідна вона померти.
— Не розумію.
— Підходить лише самець з ідеальними параметрами. Як кажуть, «озброєний самець», із довгими іклами, якщо це кабан, або з великими рогами, якщо йдеться про оленя. Найважливіше — це підкрастися якнайближче. Насмілитися підійти за кілька кроків до найзапеклішого супротивника…
— І що тоді? Тварину відпускають?
Шюллер розреготався.
— Одразу видно, що ви не полюєте! Її вбивають однією-єдиною кулею, випущеною за вкрай суворими правилами. Це називається «правильна куля».
— Але в Юрґена не стріляли, — зауважив Ньєман.
— Це правда. Ваш клієнт надихається «піршем», але для самого вбивства вдається до іншої традиції: холодна зброя.
— У Юрґена фон Ґаєрсберґа між зубами була дубова гілочка. Це нагадує традицію «останнього кусу», чи не так?
Цього разу Шюллер націлив горлечко пляшки в бік Ньємана: він оцінив, що має справу зі знавцем.
— Саме так. Коли тварину вбивають, їй підносять останню трапезу. Зазвичай гілочку вмочують у кров жертви, а тоді вкладають їй до пащі. Деякі мисливці навіть випивають трохи крові…
— А ви, — запитала Івана провокаторським тоном, — полюбляєте подібні тонкощі?
Шюллер, схоже, не образився на нападки флікині. Він лише кинув косий погляд у бік Ньємана, мовляв: «Навіщо ви привезли сюди це дівчисько?»
— Ні. Терпіння не стає. Я віддаю перевагу переслідуванню здобичі з собакою. — Він знову підняв пляшку. — Я навіть добре розбираюся в породах мисливських собак!
Івана нашкрябала щось у блокноті, тоді знову підвела голову. Нехай балакає.
— Згідно з вашим звітом, — заговорила вона, — убивця не лише вийняв нутрощі, деякі органи він забрав: кишки, стравохід, шлунок…
— Він не забрав їх, а закопав. Це ще одне правило піршу.
— Чому?
— Передусім тому, що ці частини неїстівні. А головне, це табу. — Лікар знову заговорив змовницьким тоном: — Це глибинне джерело тваринного тепла, там, де зосереджена його чорна кров, його дика природа…
— У цьому випадку не підтверджено, що він їх закопав.
— Чому ж, підтверджено, звісно.
— Звідки така впевненість?
Шюллер здивовано округлив очі.
— Як це… та ж їх знайшли неподалік! Не розумію, ви що, не зв’язувалися з вашими французькими колегами?