— Усе гаразд, пусте, ранка на лобі. Жити будеш.
Вона заплющила очі. Запахи сосни, скошеної трави, вологої землі змішалися й доклалися до її запаморочення. Їй здавалося, що з нею все гаразд, але тоді вона раптом відійшла й почала блювати з потужністю газонної поливалки.
Із кожним позивом вона думала, ніби в її черепній коробці щось от-от розколеться.
Нарешті залпи порідшали, а тоді припинилися. Івана впала на коліна, її голова трусилася в ритмі стакато.
— Івано?
Ньєман вимовив її ім’я глухим, ніби здушеним голосом.
— Клич на допомогу, — наказав він, вкладаючи Кляйнерта на ложе з моху й папороті.
Їй вдалося виловити в кишені мобільний. З очей скрапували сльози, схожі на великі краплини білого воску.
Івана набрала номер центрального відділку Фрайбурґа, але не добилася ані найменшого результату. Особливість земель Ґаєрсберґів: будь-який сигнал із неба глушили, аби голос лісу міг звучати потужно й гучно.
Відчувши, що хтось стоїть у неї за спиною, вона здригнулася й різко обернулась: перед нею був Ньєман.
— Мережі нема, — сказала вона, зводячись на ноги.
— Повернись туди, звідки ми приїхали, і поклич когось.
— Що? Та це ж мінімум десять кілометрів! Я ледве на ногах стою.
— Якщо йти в інший бік, до найближчого села двадцять кілометрів. Іди на схід. Якщо пощастить, за кілька кілометрів зловиш сигнал.
Івана оцінила ситуацію: Ньєман, лицем проти вітру, з уламками скла на плечах, із розбитим обличчям, Кляйнерт біля підніжжя сосни, набагато більше мертвий, ніж живий. І — на завершення — вона: тремтячі коліна, напружене дихання, залиті кров’ю очі.
— А ви?
— Я? Я їх затримаю.
У неї вихопився смішок:
— А чогось кращого не вигадали? Чогось оригінальнішого?
Він повернув її лицем до дороги. Копняка під зад не було, але значення все одно вийшло приблизно таке.
— Іди собі прямо. Якщо вітер не зміниться, у тебе є шанс.
— Вітер? Що ви таке кажете?
— Іди, кажу! Вони вже тут.
— Що?
— Ти не розумієш? Полювання почалося.
Нарешті Івана збагнула: їх заблокували тут, аби перетворити на здобич, як у старі добрі часи на Східному фронті. Вона радше уявляла гавкіт, тріск гілля, перегуки. Вона помилялася.
Починався пірш.
Не мовивши більше ні слова, вона побігла туди, де сходило сонце.
62
Ньєман кинув погляд на Кляйнерта. Тридцять років польової роботи не дали йому ані найменшого досвіду медицини чи хоча б першої допомоги. Він не мав жодного уявлення про стан німця — можливо, той був при смерті й задихався від кровотечі, а можливо, просто трохи поранив обличчя та зламав кілька ребер…
Ньєман схопив Кляйнертів пістолет і поклав йому в руку. Символічний захід: тільки дивом він міг би опритомніти, перш ніж ті покидьки натраплять на нього. Можна було також сподіватися, що хижаки його не знайдуть, але такий убогий камуфляж — кілька соснових гілок — їх не надурить.
Тепер треба було вирішити: залишатися йому на місці захищати колегу чи заглибитися в ліс, аби привабити їх власними слідами. Невже Чорні мисливці справді вдадуться до облави на людину? Чи вони просто намагалися вбити їх під виглядом аварії?
Він перевірив патронник пістолета й прислухався. Йому здавалося, що крізь гамір лісу до нього наближалася якась об’ємніша, глибша тиша. Безгучні піршери, що просувалися в нього за спиною, чи назустріч йому, чи з будь-якого боку…
Безперечно, треба спробувати свої шанси в соло. Врешті-решт, передусім вони займуться найцікавішою здобиччю, тією, яка ще тримається на ногах і може по-справжньому чинити опір. Про фліка при смерті та самку, цих неважливих, майже відразливих для піршера жертв, вони подбають пізніше.
Подумки попрощавшись із Кляйнертом, Ньєман пірнув у гілля. Відійшовши так, щоб його не було видно з дороги, він зняв пальто й черевики та закопав їх під осикою. Тоді зняв сорочку — на щастя, сіру — і, вивалявши її в землі, знову вдягнув, потім вимазав собі лице й потилицю багнюкою. Після цього він натер одяг сосновою гілкою, щоби стерти будь-який запах тіла. І лише тоді перевірив свій арсенал: «Ґлок 21», два магазини, старий розкладний ніж «Опінель», із яким він ніколи не розлучався.
Настав час пригадати, чого вчив його дідусь.
По-перше, вітер. На дорозі просто неба достатньо облизати палець, аби дізнатися його напрямок, але в лісі, де навіть найменший протяг проходить між гіллям і кущами, це вже не так очевидно.
Ньєман помітив пучок вересу та розтер кілька суцвіть на рожевий порошок, який затис у кулаці. Якщо легенди про Чорних мисливців не брешуть, якщо вони здатні відчувати запах людини чи зламаної гілки, перш за все треба просуватися проти вітру. Він сипнув трохи квітів, визначив напрям руху повітря і пішов.
Далі: звуки. Було б фатальною помилкою бігти чи метушитися. Якщо хочеш мати хоча б якийсь шанс утекти від ворога, треба злитися з довкіллям, всотати його в себе, не зачіпаючи ні гілочки, не шурхочучи ні листочком. Ньєманів дідусь навчив його переміщатися лісом: кожен крок слід починати не з пальців ніг, а з зовнішнього ребра стопи, а тоді повільно ставити решту, аби відчути, чи немає під ногою чогось, що могло б тріснути, клацнути, покотитися.
Так він просувався, час від часу сиплячи свій вересовий порошок, відчуваючи, як від вологої землі намокають шкарпетки. Ці засоби безпеки повернули йому надію: можливо, він усе-таки зможе протриматись ось так, поки Івана нарешті зловить мережу…
Його турбувало інше: десь у цьому лісі — він майже не сумнівався — була й Лаура зі зброєю в руках. Вона вирішила пристрелити одного чи кількох мисливців, але її засліпила лють. Хоч і озброєна краще за Ньємана, порівняно із зондербригадою вона була в такій самій кепській формі, що й він, зашкарубла від сидіння в офісі та світського полювання. Нічого спільного з їхніми супротивниками, які повністю зливалися з довкіллям.
Йому спало на думку не лише вступити в боротьбу з убивцями, а й урятувати Лауру — від великого бозна-чого. Поки що він пройшов усього кілька метрів. Не знаючи, куди саме прямує…
Убивці дали їм фору, це точно. Коли перед полюванням випускають фазанів чи зайців, їм дають час, щоби створити ілюзію справедливого протистояння. Ньєман також сподівався, що його вороги поважали правила піршу та полювали поодинці.
Його головною слабкістю була відстань. Якщо хижаки і справді були досвідченими стрільцями, то могли застрелити його з понад ста метрів правильною кулею, якої він навіть не побачить. Він же зі своїм «Ґлоком» і ножем міг заподіяти шкоди лише за кількадесят метрів чи врукопашну. Місія неможлива: як підкрастися до майстра підкрадання?
Вітер був незмінним, і Ньєман ішов далі черепашачим кроком. Він не знав, куди йде і взагалі де він. Йому протистояли загартовані чоловіки, які вивчили цю територію як свої п’ять пальців. Він відкинув ці негативні думки і зосередився на теперішній миті: просуватися безшумно, бути невидимим, розсипáти порошок із вересу…
Раптом у променях сонця забили крильми ворони. Ньєман рефлекторно, але без різких рухів подивився в тому напрямку. За сотню метрів від нього стояв мисливець. Хижак, здатний викрутитися з будь-якої ситуації, усе-таки не зміг завадити цьому польоту. Чистісіньке диво, дароване небесами.
Ньєман стояв, не ворушачись, біля підніжжя дуба, замаскований переплетенням плюща та чагарників: помітити його було нереально. Навіть різниця між відтінками сорочки й штанів грала йому на користь. Людину видає вертикальна лінія. Дві розрізнені плями в кущі — і невидимість гарантована.
Пітніючи під своєю маскою з багна, він спостерігав за ворогом.
Чоловік був кольору вовка. Сірий і однотонний.
Стара вовняна куртка (вовна практично не видає звуків від тертя з гілками, дихає, поглинає будь-який дотик), кашкет, що відкидав тінь на обличчя, рукавички, які прикривали долоні. Що ще дивніше, на чоловікові були «ледергозе», баварські штани з оленячої шкіри, які ніколи не перуть і які стоять самі по собі, а також сірі шкарпетки та чорні черевики «Парабут». Власне, ідеальне спорядження, непримітне й гнучке, добре поєднуване та зручне. Більше ніякого фольклору, плащів і капюшонів, льотчицьких окулярів та схрещених гранат. Тепер ішлося про боротьбу, пірш, мовчазне полювання…