Я спробував заговорити до нього найласкавішим голосом, аби умиротворити його, прошепотіти йому щось заспокійливе, але з горла не долинало жодного звуку. Мій страх перейшов будь-яку межу. Я міг лише сидіти, незворушний, німий, ніби мене й не існувало… Секунди абсолютного жаху, які усвідомлювала частина мого мозку, сформована мільйони років тому…
Івана опустилася на сидінні, так що їй майже не видно було дороги. У скронях, ніби старий такелаж на палубі, било запитання:
— А… ваш брат?
— Він спав переді мною, просто на підлозі. Цей мудак заснув просто посеред екзекуції, залишивши мене в смертельній позі. Таке з ним часто траплялося: посеред зриву його раптом зморював сон, ніби перегрітий мозок вимикався. Картинка була справді… незвичайна. Я, прив’язаний, ніби наркодилер, якого допитують боси, задиханий собака з моїми яйцями в зубах — і братик, який мирно хропе біля свого творіння…
Ньєман замовк. Невже це кінець історії? Так чи інакше, хлопчик вижив — але в якому стані? Думка про те, що Ньєман не повністю чоловік, пронеслася Іваниними венами, ніби хвиля розпеченої лави…
— Ніщо не відбувалося, поки не прокинувся мій брат. Він подивився на мене, помилувався своїм витвором і мовчки звівся на ноги. Перерізав кабелі й звільнив мене. Пес одразу ж утік, скавчачи, а я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, то лежав на своєму ліжку. Жан більше ніколи не згадував цю сцену. Усе сталося так, ніби мені це наснилося. Насправді це йому вона снилася, бо він усе забув. Я став персонажем його кошмарів…
Гудіння «вольво» досі акомпанувало їхній розмові. Безперервний гул, ніби закільцьований.
Хвиля жару, що пронизала Івану, перетворювалася на докучливу сверблячку фліка, який завжди хоче знати більше.
— І… — наважилася вона, — це все?
Він повернувся до неї і виплюнув:
— А тобі недостатньо?
Вона втягнула голову в плечі. Він щойно показав їй саме ядро своєї понівеченої особистості, а вона поводилась як дівчина, яка не зрозуміла кінцівки фільму.
Він зітхнув і раптом ніби визнав, що їй і справді можна виділити ще трохи інформації:
— Мої батьки так і не дізналися про ці тортури… Я захворів, сьогодні це назвали б депресією. Я відмовлявся ходити в школу, зачинявся у своїй кімнаті, не хотів звідти виходити. Тоді сталося поспіль дві пов’язані з цим події.
Спочатку помер Реґлісс — ми ще були в дідуся з бабусею. Ніхто ніколи не дізнався, від чого, але всі підозрювали мене. Жан безперестанку звинувачував мене… А потім у Жана в колежі стався психічний зрив. Я вже не пригадую конкретних обставин — насправді, подробиць мені ніхто ніколи не повідомляв, — але було неможливо й далі заперечувати його хворобу: це бачило пів класу. Його госпіталізували й перетворили на зомбі, накачаного ліками, і відтоді постійно переводили з одного закладу в інший.
За цей час на мене звалили роль брата, який не зумів своєчасно підняти тривогу, мало не зрадника. Мене відправили в пансіон. Я більше ніколи не повертався додому. Ця сім’я нічого мені не дала, і я розумів, що й дати не може. Я вирішив викручуватися самостійно, і в мене не так і погано вийшло. Я завжди вважав сім’ю слабкістю, а самотність — силою. Ось так я й зумів утриматися на ногах. Але після всього цього, звичайно, з собаками було покінчено.
По цих словах запала тиша. Але Івана не закінчила: вона була фліком, вона розгадувала загадку, яка мучила її роками і якимось незбагненним чином потаємно поєднувала її з Ньєманом — вона й сама віддала подібну данину життю у вигляді тривоги, фобій, нічних жахіть…
— Що сталося з вашим братом?
— Він наклав на себе руки в двадцять шість років. Він жив у квартирі під наглядом лікарів і мав право виходити на кілька годин удень. Якось він поїхав у гості до наших дідуся й бабусі та повісився в хижці у глибині саду. Можливо, вона навіяла йому спогади…
Івана подумала, що їй слід просуватися легко та обачно, ніби по тонкому льоду. Але делікатність не була її коником:
— Це допомогло вам налагодити стосунки з батьками?
Ньєман усміхнувся, здивований і збентежений Іваниною наївністю.
— Ти маєш на увазі, його смерть? Анітрохи. Я навіть не поїхав на похорон. Ніколи не забувай: сім’я — це слабкість.
Їй треба було поміркувати над цією фразою, тій, яка ніколи не мала сім’ї, якій не вдалося побудувати свою. Хотіла б вона, щоб це було так…
Ньєман, відчуваючи, що сказав недостатньо, додав:
— Тоді в мене вже було своє життя.
— Яке життя?
Це була помилка. Івана поставила запитання з висоти свого старого доброго скептицизму: що могло бути важливіше за смерть рідного брата? Такі банальності не мали місця в житті Ньємана, та і в її теж.
— Я став фліком і занурився в чужі злочини. Нормальний спосіб відволіктися. У кожному разі, ця професія зробила мене сильнішим стосовно моїх травм, якщо, звісно, не навпаки. Я сяк-так віднайшов рівновагу і зміг стати тим, ким є.
Івана знала, що він мав на увазі під «стати тим, ким є» — мисливцем, одержимим, убивцею. Він ніколи не приховував, що цей вчинок — вистрелити в людину у випадку законного самозахисту — визначив його назавжди.
Одного дня він поділився з нею: «Вбивати легко. Достатньо лише погодитися померти». Івана тоді не зрозуміла, що він мав на увазі. Вона тижнями розмірковувала над цією фразою, а тоді збагнула: смерть інших можна стерпіти, лише якщо приймаєш власну загибель як другорядний, анекдотичний факт. Певним чином це полегшувало життя…
Івана не могла підписатися під цією думкою. Вона також убила людину — батька свого сина, — але не тому, що погоджувалася померти. Навпаки, вона хотіла жити і врятувати свою дитину.
Утім, тепер вони з Ньєманом були такі самі, за крок до останньої межі. Ця думка водночас заспокоїла і пригнітила її. Два камікадзе на дорогах Франції, двоє загублених фліків, які знаходили в чужій смерті причини жити далі.
Жан-Крістоф Ґранже — найпопулярніший французький письменник, журналіст і сценарист. Книжки Ґранже перекладені більш ніж 35 мовами, вийшли мільйонними накладами та витримали кілька успішних екранізацій.
Через кілька років після справи, яка зламала його фізично й душевно, легендарний детектив П'єр Ньєман нарешті знову в ділі. Зі своєю ученицею й напарницею Іваною він вирушає до Німеччини, у Чорнолісся - край легенд, де досі живуть привиди давно минулих років. Ньєман починає нове розслідування: про вбивство спадкоємця багатого аристократичного роду. Чоловіка було не просто вбито, а зарізано, неначе кабана, на якого він так любив полювати у своїх володіннях. Ньєманові не звикати до кривавих злочинів, але він іще не знає, що під час розслідування доведеться зустрітися з найбільшим страхом усього свого життя. І зазирнути в його чорні, мов ліс, очі...