— Та й гарна ж достобiса! Га! — товаришi пiдтримали пана Фелiкса, милуючись Дариною.
— Хто ти, красуне? — спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до її пiдборiддя свою замазану кров'ю руку.
— Я росiйська пiддана, — вiдсахнулась од нахаби Дарина. — Донька генерального обозного з Києва, i прошу пана, в iм'я лицарської доблестi, поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних сестер моїх по народностi й по вiрi.
— Ага! Он ти хто! — пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. — Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i зiтруть на порох схизму… Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються! Канчукiв!
Троє жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.
— Зупини, пане, катiв! — пiдвищила Дарина голос. — Ти свавiллям i розбоєм губиш свою вiтчизну… Пiд Києвом стоїть п'ятдесят тисяч грiзного вiйська… Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привiд, як не ця нечувана наруга, — вказала дiвчина рукою на зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, — який кращий привiд, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не образливi проти могутньої монархiї слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська, — а ви їх бешкетами накличете, — то шляхта на вiки вiчнi попрощається iз своєю волею i долею!
Смiлива мова дочки обозного справила враження.
Її слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався бiльше за iнших, не хотiв цього показати…
— Ще смiєш погрожувати? — скажено затупотiв вiн ногами. — Канчукiв!
— Геть! — крикнула панна, вихопивши кинджал. — Живою нiкому не дамся на наругу! — i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.
Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.
— Бач, гадюка! — мовив уже стриманiше довудца. — Прив'яжiть її до тiєї колони й лишiть — хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, — грайливо додав шляхетний лицар.
Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу здавалися ще блiдiшими.
— Непоганi на вроду! — Голембицький обвiв свої жертви задоволеним поглядом.
— Бiленькi, пухкенькi, — захихикав улан.
— Он у тiєї якi губки — розкiш! — безцеремонно розглядав черничок третiй, уже ожирiлий шляхтич. — А ось у цiєї оченята, наче в газелi, а носик, як виточений…
— Роздягти б їх, обшукати… — запропонував хтось.
— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.
— Не соромтеся, панове, — вiдповiв той, опустивши скромно очi, — справа вiйськова… безпека того вимагає…
— Так, велебний отче, справдi так, — загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри.
— В такому разi, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.
— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата.
— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Нiч тепла.
— I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.
— Краще вбийте! — голосили чернички.
— Роздягти! — сухо скомандував довудца.
Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.
XVI
Вечiрнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки Саксаганки пiд'їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєнi й одягненi в козацькi строї, обидва були високi на зрiст, мiцної статури, тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводi ще по одному нав'юченому коневi. Це свiдчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.
В'їхавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли напитися, вершники озирнулися навколо.
Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрiї своїми квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за обрiєм. Крiм цiєї срiблястої стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi квiтучого степу…
Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали гомоном цей зачарований свiт.
— Ну й простiр! — мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повнi груди розкiшне степове повiтря. — Ще наш, iще не вiдiбрали!
Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках iєродиякона Мотронинського монастиря Аркадiя та ченця Найду.
Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею своє розпашiле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.
— Ще наш, не вiдiбрали! — з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким звичаєм, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.
— Не доберуться: зуби поламають.
— Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.
— Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комiсарiвка?
— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. — Бачиш, на самому обрiї бовванiє щось?..
— Ну, бачу…
— То це i є Савур-могила, а вiд тiєї могили вже недалеко й Комiсарiвка: ще до ночi можна дiстатися туди.
— Овва, чи не помиляєшся?
— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i Савур-могилу запорожцi завжди в польську Україну пробираються. Не раз я мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!
— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на пiвдень, зiб'ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне мiсце й трапили. Отже, їх нам бог на помiч прислав.
— То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.
— Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з богом!
Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньої природи.
Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою прохолодою. Серед цiєї квiтучої безлюдної рiвнини, що потонула в розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:
— Знаєш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю… А iнодi западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з їхньої вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за скарбом тiльки вдвох!
— Нi, друже! — вiдказав Найда. — Я твердо вiрю, що все написане в цiй записцi — щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що вiн знає й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — вiн мене виручає, чи нацiлить татарин у мої груди списа — вiн закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу вiдчай — вiн посилає менi втiху… Але хто вiн, навiщо знадобилося йому моє життя? Навiщо вiн оберiгає його? Я цього не знаю.