— А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! — з досадою вигукнув Аркадiй. — Що ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось!
— Зажди, не впадай у розпач! — вiдказав Найда. — Може, ще й завтра знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi.
— Тепер саме найдовшi днi, — iз гiркою посмiшкою перебив його Аркадiй. — Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо ми зовсiм не знаємо, куди їхати!
— Як це "не знаємо"?
— А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було їхати! Хiба мало рiчок у степу, назва яких починається на букву "С"? I Синюха, i Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини! От i роз'їжджай по їхнiх берегах!..
Вiд розсудливої мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом.
"А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати зовсiм не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку вiн тодi так легко вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква "С"; знову ж таки й притока, — чому вiн назвав її Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало є iнших рiчок, якi носять подвiйну назву, та от хоча б Жовтi Води, Сорочий Брiд i сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй Комiсарiвцi, бо пiдбирав рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн назвав, зважаючи на близькiсть Сухої Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що вiд назви рiки, берегом якої треба було їхати, вцiлiла в записцi буква "С", — ще раз сам собi повторив Найда хiд своїх мiркувань.
Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли має рацiю Аркадiй i вся ця iсторiя є не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати повстання, а вiн поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навiть iстина, вiрний шлях до якої втрачено для нього назавжди, — скiльки тодi часу згаяно марно i, можливо, непоправно!"
Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов до рiчки i, сiвши на березi, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кiлька разiв вiн розгортав таємничу записку, перечитував її i ховав за пазуху, потiм знову напружено думав, — здавалося, забувши про все на свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити. У найпохмурiшому настрої товаришi повкладалися спати. Вранцi Аркадiй запропонував знову спробувати щастя — їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цiлий день, нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив:
— Годi, їхати далi нема чого, все загинуло!
Найда нiчого не вiдказав i теж злiз з коня.
Вони розташувалися на березi рiчки; зморенi конi стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.
Мовчки, непорушне сидiли приятелi з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тишi. Нарештi Найда засунув руку за вилог жупана, дiстав звiдти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колiнах i почав читати.
Аркадiй невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помiтив цього.
Кiлька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що вiн заговорить. Але той мовчав, i Аркадiй почав сам:
— Нi, брате, як хочеш, далi блукати берегами цiєї рiчки безглуздо: туди вгору днiв п'ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, — стiльки ж. Коли ж це не на Саксаганцi, а на якiйсь iншiй рiчцi, то так можна проїздити цiлий рiк i нiчого не знайти, а справу нашого повстання прогавити.
— Хто ж каже! Не про те я думаю.
— А про що ж?
— Про те, як би дiзнатися, на котру ж рiчку вказував той, хто писав записку, i чи справдi ми збилися з дороги?
— Гм… Як же це ти додумаєшся?
— А от як! Дивись: ось те мiсце записки, яке вказує дорогу, вiд нього вцiлiли тiльки слова: "вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї".
— Ну, цього, брате, надто мало, щоб вiдшукати дорогу в степу!
— Хвалити бога, що й те є. Бачиш…
— А не сказано там, чи треба переїжджати рiчку? — перебив Аркадiй.
— Нi, не сказано. А що?
— Та от, якби сказано було… А то невiдомо. Найда допитливо глянув на Аркадiя, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрiбної нитки… Проте його запитання примусило задуматися Найду.
— А знаєш що, брате Аркадiю? — пiсля довгої мовчанки жваво й рiшуче заговорив Найда. — Ти знiчев'я спитав, а твоє запитання дуже важливе… Менi це й на думку не спало.
— Ну, ну! В чiм рiч? — стрепенувся Аркадiй i звiв на товариша очi, що спалахнули цiкавiстю.
— Ми їдемо з пiвночi на пiвдень i, наблизившись до витокiв Саксаганки, могли повернути i праворуч, i лiворуч: тобто поїхати правим берегом чи лiвим.
— Звичайно. Але ми поїхали лiвим, ближче до Днiпра… Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому…
— Цiлком вiрно. Тiльки одного ми не врахували, що в записцi не сказано, чи переїжджати рiчку, а просто: доїдеш до такої-то притоки i попрямуєш лiвим берегом вгору…
— Ну, ну! — пожвавiшав Аркадiй, вiдчуваючи, що в цих мiркуваннях, може, й справдi щось криється.
— А якщо ми їдемо лiвим берегом Саксаганки, то тутешнi притоки її течуть з боку Днiпра й до нас, отже, повернутi правим берегом…
— Стривай, стривай! — схопився на ноги Аркадiй. — Виходить, щоб пiднятися лiвим берегом притоки вгору, треба її переплисти?
— Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тiльки ти напоумив…
— Та що я… — знiтився Аркадiй. — Тiльки в записцi ж не сказано переїжджати…
— В тому-то й рiч! — радiсно вигукнув Найда. — Ми не тим берегом рiчки поїхали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то її притока була б до нас повернута лiвим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течiєю вгору.
— Саме так… Не туди поїхали… Це татари нас збили… Ну й голова ж у тебе, друже, ох i голова! — захоплювався Аркадiй, стрiпуючи своєю розкiшною чуприною. — Отже, переїдемо на той берег — та й гайда?
— Стривай, змiркуємо ще, якi на тому боцi є притоки. Щодо головної рiчки й гарду я, здається, не помилився: в цiй окрузi є ще двi рiчки, якi починаються на "С" — Синюха й Синявка, але їхнi назви короткi, а вiдсутнє мiсце в записцi велике, якраз пiдходить до слова Саксаганка, — отже, тут усе вiрно.
— Авжеж! — переконано кивнув головою Аркадiй.
— То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу немає!
— А звiдки йому взятися? — знизав плечима диякон, немовби й справдi знав уздовж i впоперек усi околицi.
— А якщо це той самий гард, то на протилежному березi, поблизу нього, має впадати в Саксаганку рiчечка, i ця рiчечка неодмiнно мусить носити подвiйну назву. Я знаю, що на тому боцi є притока Жовтоводська… її по-простому звуть Жовтi Води, — це саме тi Жовтi Води, де блаженної пам'ятi наш славний гетьман Богдан розбив ляхiв… Там i мiсцевiсть байрачна… Адже в Княжих Байраках, у гайку, i молодий Потоцький загинув.
— Друже, голубе! — Аркадiй кинувся обiймати Найду. — Та це ж i є саме те мiсце… Присягаюся пресвятою богородицею, воно, iншого й не шукай, про iнше й не думай! I за всiма прикметами воно якраз запорожцевi до вподоби…
— Я й сам так думаю… I якщо по той бiк, бiля гарду, є рiчечка й зветься вона Жовтi Води, то, анiтрохи не вагаючись, треба їхати лiвим берегом вгору, та й годi!
— То не гаймо часу. Назад до гарду! — весело гукнув отець Аркадiй.
Приятелi скочили на коней i щодуху помчали назад.
Тiльки другого дня надвечiр вони доїхали до Саксаганки, та переправитись на той бiк бiля гарду не змогли: береги були такi багнистi, що конi грузли по черево. Треба було пiднятися вгору й знайти зручне для переправи мiсце.