Довго працював Найда, нарештi, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб вiдкопати вкритi землею пеньки. Взяв i, спершись на нього, замислився.
Так простояв Найда хвилин iз п'ять, потiм стрiпнув головою i з силою встромив заступ у землю. Вiн уже хотiв вiдкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помiтив у нiй щось таке, вiд чого серце козака радiсно затремтiло.
Вiн швидко нахилився й пiдняв з землi якусь маленьку грудочку — то був жолудь.
— Дуб! — вирвався в Найди радiсний вигук. I тiєї ж митi несамовито закричав Аркадiй:
— Дуб! Дуб! Ще дуб! Цiлий дубняк!..
Найда остовпiв, де й подiвся його радiсний настрiй: вiн гадав, що вже стоїть бiля мети своїх пошукiв, що вже знайшов заповiтного дуба, — i раптом цих дубiв виявляється безлiч.
"Який же з них той, що їм потрiбний? Як тепер розпiзнати по цих напiвзотлiлих пеньках, на котрому з них рiс розчахнутий дуб?"
Холодний вiдчай охопив Найдину душу.
Довго стояв вiн, спершись на заступ.
Нарештi наполегливий голос Аркадiя, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися.
Вiн пiдiйшов до товариша, кинув заступ i мовчки опустився на землю. Аркадiй, не розгинаючи спини, робив на пеньках якiсь зарубки. Обличчя його почервонiло вiд утоми й спеки, але працював вiн швидко, з енергiєю людини, щасливої iз своєї знахiдки.
— Що, i в тебе дуб? — спитав диякон, не пiдводячи голови.
— Дуб! — вiдповiв Найда таким сумним голосом, що Аркадiй одразу ж вiдставив заступ i здивовано глянув на товариша.
— Та що з тобою? На тобi лиця немає! — стурбовано промовив вiн. — Стомився?.. Зате добралися нарештi до дубiв!
— Тим гiрше…
— Ти що, розуму вiдбiг? Сам шукав дуба, а тепер…
— Шукав дуба, а знайшов дуби й тiльки тепер зрозумiв, що нiчого з нашого дiла не вийде!
— Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все вiдшукали, а ти тепер кажеш — не вийде?
— Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пенькiв рiс розчахнутий дуб!
— Як? — вигукнув Аркадiй, з силою встромивши заступ у землю. — Вiдмовитись од скарбу? Нiзащо!.. Не зiйду з цього мiсця, доки не знайду його.
— Лобом муру не проб'єш, треба скоритися!
— Нiзащо! Читай записку, будемо думати, обмiзкуємо все…
— Нiчого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дiстав iз-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало:
— "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею". Як же ти тепер дiзнаєшся, на якому з пенькiв рiс розчахнутий дуб i в який бiк росла його похила сторона?
Аркадiй нiчого не вiдповiв. Кiлька хвилин вiн сидiв мовчки, вперто насупивши свої густi чорнi брови, нарештi пiдвiвся, перекинув через плече заступ i пiшов помiж пенькiв.
— Куди ти? — гукнув Найда.
— Не сидiтиму ж склавши руки! — похмуро вiдповiв Аркадiй. — Iду шукати пеньок!
— Та по чiм же ти його впiзнаєш?
— Та вже знаю по чiм! На тому деревi, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора.
— Буває iнодi! — погодився Найда; — Та не завжди.
— Дарма, треба випробувати все, що можна.
— Слушно, — погодився Найда, пiдводячись з мiсця. — Випробуємо все, що можна, щоб потiм не докоряти собi. Дуб рiс або на самому узлiссi, або поблизу його; огляньмо ж спочатку цi пеньки, а потiм i решту!
Друзi енергiйно взялися до роботи.
Бiльшiсть пенькiв вони оглянули вже ранiше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих.
Товаришi пiдрубували пеньки, робили на них позначки и шукали слiдiв обпаленої блискавкою кори.
Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помiтив, що бiля нього валялося багато шматкiв кори, обрубаного гiлля й трiсок. Як видно, це дерево очищали тут, на мiсцi порубу, й валили його не на узлiсся, а чомусь у глибину лiсу.
Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, вiн швидко забув про неї.
— Ну, годi! — через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. — Все одно нiчого не видно. Треба вiдпочити й обмiркувати, що робити далi.
Аркадiй теж припинив роботу.
Приятелi розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомленi й змученi, простяглися на землi.
— Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? — звернувся до товариша Найда.
— Шукатимемо! — уперто вiдповiв Аркадiй.
— А завтра ж Петра й Павла.
— Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цiєї ночi їм не спалося. Найда чув, як Аркадiй раз у раз перевертався з боку на бiк, сам вiн теж не склепив очей… Десь вдалинi моторошно завивали вовки.
Уже сiрiло, й навколишнi предмети чiткiше виступали з темряви, коли Найда врештi задрiмав. Та не минуло й пiвгодини, як його розбудив сповнений радiсної тривоги голос Аркадiя:
— Ти спиш, друже?
— Нi! — вiдповiв Найда, квапливо протираючи очi. Аркадiй уже встав, обличчя його було збуджене, очi горiли.
— Ну, то вставай, я додумався, як шукати!
— Невже? Як саме? — вигукнув Найда.
— Кажу тобi, все розмiркував! Слухай, у записцi сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, пiд нею не могло нiчого рости; виходить, у той бiк од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте мiсце, без жодного пе-ньочка.
— Ай справдi! — вигукнув Найда. — Менi теж цiлу нiч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не мiг дiбрати в нiй толку, а тепер одразу все збагнув… Я покажу тобi, де стояв цей дуб i в який бiк росла його похила сторона.
Не тямлячи себе вiд радощiв. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того мiсця, де вiн учора серед розкиданого сухого гiлля побачив дубовий пеньок.
Аркадiй не вiдставав од нього.
Хвилин через п'ять вони вiдшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радiсно скрикнув:
— Тут, тут! Без сумнiву, вiн…
Аркадiй зупинився поруч з Найдою i вхопився рукою за груди. Од великої радостi вiн не мiг вимовити й слова.
Сонце ще не зiйшло, але все довкола було добре видно.
— Вiн, вiн! — не вгавав Найда, насилу зводячи дух. — Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки-i широкi, старi, й молодi, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тiєї сосни. Тiльки шматочки кори та обрубане гiлля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землi, заглушила все пiд собою, i з цього боку валяється й гiлля. Бачиш, скiльки його, i це незаперечне доводить, що саме в цей бiк була нахилена жива половина дуба… Бачиш, усi дерева валили в той бiк, до степу, i там уже очищали їх вiд кори й гiлля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бiк, то його тiльки туди й можна було валити, тому вiн i впав у бiк лiсу, тут його й очистили.
— Воiстину все це так! — промовив Аркадiй. — Подякуймо ж господовi, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогоднi ввечерi й назад вирушимо. Незабаром зiйде сонце, треба вже вiдрахувати кроки!
Найда стрепенувся.
— Правда, — погодився вiн, — але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.
— Що ж, менi здається, це не важко встановити. Адже сосни в лiсi ростуть так, що стовбур їх лишається голий i тiльки на вершинi розростається гiлля, отже, похила сторона дуба могла вiльно рости майже до цiєї зрубаної сосни, своєї найближчої сусiдки. — Аркадiй вiдмiряв од пенька сосни невелику вiдстань, крокiв п'ять чи десять.
— Так! — погодився Найда. — В усякому разi, якщо ми й помилимося, то всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!
— Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами, за всiм знаряддям. Сонце ось-ось зiйде!
Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя якої вони склали всi свої речi, й за кiлька хвилин повернувся назад.
Вiд позначеного Аркадiєм мiсця товаришi голосно, щоб не помилитися, почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного разу не поглянули кудись убiк i, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрiвши нiякої перепони, глибоко ввiйшли в м'яку землю.